Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Не хвилюйтеся, пані, благаю вас, — заспокоював її збентежений дидаскол. — Хлопчик звик до повної волі. Важко йому підкорятися шкільному ладові… А сьогодні таке в нас свято… А сьогодні… заховася він десь і тепер боїться, щоб його не покарали.
Вони обшукали всі кутки, всі будівлі й келії. Спитали старого воротаря, отця Ієроніма, але й той не бачив його.
— Чи не втік він часом додому? — нерішуче припустив Петрик Балика.
— Можливо, — підхопив дидаскол. — Певно, сидить тепер удома з хворим паном Лозком… Краще було спитати б дозволу, але бажання одвідати хворого батька — дуже схвальне. Я навіть скажу ректорові, що він у мене випросився, — додав він, щоб заспокоїти Галшку.
Галшка вхопилася за Петриків здогад. Їй хотілося якнайшвидше бути дома, але коні відіслала вона аж до вечора, а йти-пішки було і незручно, й непристойно.
— Проведіть мене, отче дидасколе, — попросила вона, розгублено.
Дидаскол доручив старшому з учнів доглядати ладу і рушив із нею, намагаючись заспокоїти її, але материне хвилювання мимоволі передавалося йому, і він прискорював кроки, думаючи:
«От неприємна історія. Отець ректор знову гніватиметься. І чому Михайлик утік якраз підчас мого чергування?! Знов подумають, що я писав вірші замість стежити за школярами».
Галшка мало не бігла вулицею і не помічала ані поклонів, ані здивованих поглядів. Не зупиняючись, штовхнула вона хвіртку до свого двору, зійшла на ганок, волочачи по снігу важкий альтембасовий шлейф, і в береті та шубі попростувала до чоловіка.
— Михайлик тут? — спитала вона, задихаючись.
— О, ти вже повернулася, — підвівся хворий. — Ну як там наш хлопчик?
— Та невже ж його тут немає? — сполотніла Галшка, падаючи на дзиглик. — Де ж він подівся, господи?!
І нeстpимнi сльози покотилися їй із очей.
А Михайлик сидів у патера Алоїзія і, обливаючись сльозами, розповідав йому свої пригоди.
Вранці, повертаючись із церкви, почув він уривок розмови двох шляхтичів, що поспішали на свято, і слова їх зняли в душі його бурю.
— Уніати скаженіють, довідавшись про наше братство, — казав один, задоволено підкручуючи вуса. — Вони намагалися, щоб староста заборонив нашу сходку, але він показав їм на двері.
— О так! А Йосип Рутський кинувся до біскупа і єзуїтів. А ті аж сичать. Надто та бестія — отець Алоїзій.
— Алоїзій? Невже він тут?! А мені казали, що він у Мотовилівці.
— Недавно приїхав. Сидить у монастирі в бернардинів і чатує на нову здобич.
У бернардинів…
Михайлик захлинувся від щастя. О, отець Алоїзій врятує його! Тільки б його побачити…
Спалахнуло, розчервонілося хлопчикове обличчя. Вперше за три місяці підвелася похнюплена голова. Тепер він не сам. Тільки б видертися з цих клятих мурів!.. Він озирнувся, замислився. Голова працювала напружено. Він почував себе, як в'язень перед утечею.
Сьогодні чергує молодий роззява дидаскол, завжди занурений у свої незграбні слов'янські вірші. До того ж, сьогодні — свято, і учням дозволили гратися в класах і надворі, а ці хлопи Балики змовилися з крамарівським сином та іншими збудувати снігову фортецю. Ну, і хай будують. Це саме до речі. Він змішається з натовпом братчиків і якось прослизне за браму.
Але не так воно було просто. Мало не половина братчиків знали на обличчя фундаторчиного сина. І Михайлик з жахом побачив свою матір, коли вона виходила з ридвaна.
Тікати! Швидше, поки вона його не помітила. Квапливо кинувся він до комори, схопив підрясник, кинутий кимсь із ченців, і, хоч огидно було вбиратися в старий і брудний одяг, нап'яв його на плечі, накинув на голову підкапок і побіг до брами.
Сонце іскрилося на свіжих заметах. Наче спали між деревами горбасті білі ведмеді. Михайлик навмисно біг боковою стежкою. Яке щастя! Замість злого й пильного отця Baciaна, сидить біля брами старий одноокий отець Ієронім. Треба як-небудь збутися його. І, сам дивуючись із своєї вигадки, крикнув воротареві, спритно удаючи архімандритового келійника:
— Отче Iєpоніме! Отець архімандрит кличуть! Швидше, бо вони дуже гніваються! Архімандрит Ісайя Копинський був гроза всьому монастиреві. Боязкий отець Ієронім схопився з місця, запинаючи стару рясу.
— Зараз! Посидь тут замість мене! — крикнув він, не дивлячись на келійника. І злякано побіг підтюпцем, незграбно кидаючи важкими чобітьми. А келійникові тільки того й треба. Не скидаючи підрясника, прослизнув він за браму й кинувся до бернардинів. І, тільки минувши Ратушний майдан та помітивши гостроверхі вежі й готичні брами бернардинів, забіг до першого двору, скинув із себе огидний підрясник і в самому каптані сміливо підійшов до воротаря.