Людолови Том 1

— Чую я, батьку, що без нас, кобзарів, не обійдеться. Тільки попроси: розшукаємо тобі твою зіроньку.

— Як то?! — аж скрикнув Сагайдачний і схопив його за руки.

Старий посміхнувся в сиві вуса і знов примружився, збираючи навколо очей дрібні зморшки.

— А так… Іноді сліпі й криві бачать більше видючих.

Сагайдачний з розпачу ухватився за нього і, погомонівши з ним, зрозумів, що старий таки може стати в пригоді.

За козацьких часів до лірників і бандуристів ставилися з глибокою пошаною. Їх не мали за жебраків. Це було таке ж ремество, як і всяке інше, і кобзарі об'єднувалися в один кобзарський цех, на зразок кравців, шевців або зброярів. Але Сагайдачний зовсім забув про існування цього цеху.

Були в них свої сходки, свої старшини, сотники та десятники, була своя таємна мова. Кожен, хто бажав стати кобзарем, мусив шість років вчитися грати на кобзі та лірі, а головне, вивчити всі думи, псалми, співи та приказки, то журно-серйозні, то сатиричні й веселі. Мусили вони й вендрувати, як усі підмайстри, а потім скласти іспит, і лише тоді вступали до старечого цеху. Найкращі майстри не тільки художньо виконували відомі думи та пісні, але й самі складали їх про різні події.

Кобзарський цех належав до великої старечої спілки, тільки був він там найвищим щаблем. Мав він і власне господарство, і свою скриньку, і шпиталь для хворих і старих, і свій суд, де найвищою карою було «одрізати торбу», тобто заборонити старцювати.

Більшість кобзарів завжди мандрували, але тричі на рік і перед своїми святами збиралися вони в умовленому місці, справляли там свої кануни [195], радилися в cправах і обирали старшину. І тоді кожен складав у цехову скриньку все, що йому залишилося після мандрів.

Кобзарі пишалися своїм фахом не тільки, як носії художньої творчості, але й тому, що дають можливість добрим людям, допомагаючи їм, творити добрі вчинки і тим рятувати свою грішну душу.

Чимало кобзарів бувало і в Туреччині, і в Криму. Вони були єдиною живою ланкою між батьківщиною і нещасними невільниками. І кобзарів ніхто не чіпав. Усі кордони були їм відкриті, і часто можна було їх побачити і в Каффі, і в Стамбулі, і в Трапезунді. А коли кобзар співав і по-турецькому, — тоді пісні його лунали по султанських палацах, і по кав'ярнях, і на базарах біля мечетей. А сліпі старці ловили й затямлювали кожну звістку про невільників і приносили на Україну разом із східними піснями чи казками точні відомості, де хто томиться в неволі, і тоді військо козацьке чи то родичі викупали їх на волю.

Ось чому порада старого Карпа так схвилювала Сагайдачного.

— Допоможіть, дідусю, — благав він, — а я вже нічого не пошкодую для вас, аби врятувати бідну сирітку.