Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Правда. Замете нас снігом аж по пояс. Так і живемо в заметах місяців зо два-три.
Татарки перезираються і недовірливо хитають головами. Ну, хіба ж це можливо, щоб сніг був-таки зовсім сухий і не танув так довго? Адже ж і в Криму випадає він раз-два на зиму, але за дві години нема від нього сліду. Бідні козачки, як у них там холодно й погано!.. І які вони дурні, що так сумують за такою поганою батьківщиною. І як воно жахливо жити татаркам у козацькій неволі…
І, згадавши козацькі напади й дівчат, захоплених козаками, заводить Медже дзвінким глибоким голосом, повним східної млості і суму, старовинну татарську пісню «Про неволю козацьку»:
— тоскно вимовляє Медже. Ллється лісом пісня про те, як в'яне південна дівчина-квітка в синіх заметах, гине від роботи й суму з єдиною мрією втекти до рідного Криму, де завжди сяє сонце і навіть взимку квітне весна.
Горпина скам'яніла на місці. В її грудях здіймалася буря. Як вона сміє!.. І сльози болю і образи бризнули з очей.
— Неправда! Ми не такі, як ви! Нема в нас невільників! Нема! — істерично вигукнула вона, струснувши Медже за плечі. — Брехня це! Чуєш: брехня!
З мукою і надсадою вилітали з горла слова. Татарки злякано і здивовано оточили її, а Медже здивовано і розгублено виправдувалася:
— Та я не знаю, чого вона… Я співала. Пісня ж така… Адже ж беруть наших дівчат у неволю. Пам'ятаєте, як позаторік в Кучук-Кої?
— Ех ти, розумна! — похитала головою Шафіге. — Вона ж теж бранка. Їй боляче від цього. Насип собі солі на незагоєну рану — не так завиєш.
Горпина ридала, закривши очі руками… Татарки зовсім розгубилися, умовляли, заспокоювали її.
— Не плач, Горпіне, любонько. Дійсно є у нас така пісня. Хто і коли її склав — невідомо, мабуть, дуже давно. Не про самих козаків пісню складено… Taкa вже наша жіноча доля… Медже ненавмисно: просто не подумала, що тобі стане боляче.
Медже й сама мало не плакала, обіймаючи Горпину:
— Та звісно ж… Це я з дурних очей… А ти нам, Горпіне, як рідна сестра. Ми тебе полюбили, звикли до тебе, — казала вона. — Так! Так! Ми любимо і тебе, і Нур'ялі і дуже радіємо, що в нього така хороша дружина.
— Рабиня, а не дружина. За гроші купована, — з мукою вирвалося в неї. — Ви ж не знаєте, як це було. Я ж чоловіка мала, дитинку…
І, забувши все, вперше почала вона розповідати. Перед очима стояв невільницький ринок, галери, розподіл ясиру, смерть Івасика. Замовкли татарки, опустивши очі додолу, слухаючи її безладну, але моторошну повість. І коли замовкла Горпина, схлипуючи і тремтячи всім тілом, довго мовчали, в багатьох блищали на віях буйні світлі краплини.
— Ось що роблять наші беї! — палко вирвалося в Медже. — Прости мене, Горпіне… Я не знала жахливої правди.
— А тепер ти вже не рабиня, — підхопила й Шафіге. — Тепер тебе не можна ані продати, ані вигнати з дому. В тебе буде дитина, а мати у нас завжди вільна. Такий закон. Забажаєш піти від Нур'ялі — підеш. Забажаєш залишитися — залишишся. Тільки кохає він тебе, і було б йому дуже боляче, коли б ти його кинула, — додала вона і зітхнула.
Це було так несподівано, що Горпина сіла і довго дивилася на татарок. І зрозуміла Горпина, що дитина, на яку чекала вона з таким розпачем і жахом, визволить її з неволі.
Зникли без сліду
Те, що Настя зникла, не в жарт турбувало Петра Конашевича. Повчанський обіцяв привезти дочку після покрови, але минув сонячний жовтень, а про них не було й чутки. І думка, що з Настею скоїлося лихо, почала тривожити гетьмана.
Гадка про татар не турбувала його. Він знав, що вони сплюндрували Поділля, але й кобзарі та й інші подоляни — всі, як один, говорили йому, що татари не зачепили повіту, де містився хутір Повчанських. І Сагайдачний губився в різних здогадах, далеких від правди.
Минув ще місяць. Лягли на землю перші сніги, виповнивши Київ білою тишею і покоєм. Дніпро взявся зеленуватою кригою. Північний вітер гнав низькі, патлаті хмари, і з них, як з подертих лантухів, сипалося біле пір'я сніжинок.
Сагайдачний відрядив до Повчанських джуру з листом й нетерпляче чекав на нього. Минали дні. Якось надвечір увійшов до нього джура в запорошеній снігом киреї і зупинився біля порога, не підводячи очей. Сагайдачний схопився з місця, і важке передчуття стисло болем його горло.