Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Як не допомогти? Допоможемо, — хитав кобзар сивим оселедцем, наче жмутом ковилю. — І в мене, старого, за нею серце ниє. Така ж вона хороша та привітна. Все мене зa походи розпитувала, і горілочки піднесла, не погордувала.
— Якщо ви її знайдете, — нічого не пошкодую для вашого цеху.
— Оце ти добре вигадав, — зрадів старий. — Не жалкуй на старих та слабих. Є ще богу дякувати — добрі люди, той в тeстaментi нам грунту відпише, той млинок. А той щотижня присилає нам всякого припасу: і борошна, і крупи, і сала старцям на обід. Так і живемо. Хто зовсім слабий — на печі лежить, а хто здоровий — співає пісень та попідвіконню ходить.
Приїхавши до Києва, Сагайдачний кинувся до старечого цеху, і кобзарі, як один, відгукнулися па горе того, про кого складали й співали чимало дум.
Отаман посадив Сагайдачного на покуті і почав докладно розпитувати, як скоїлося лихо, де був хутір Повчанських, як кого з них звуть і які в кожного прикмети. Сагайдачний відповідав докладно й мальовничо, як може відповідати тільки людина спостережлива, з гострим оком і живою уявою.
— Тільки пам'ятайте, панове, — повторював отаман, — не говоріть, що панна Hacтя родичка пана гетьмана, бо чортова татарва такий викуп заломить, що й сам Печерський монастир не зможе його сплатити.
— Та добре, батьку, знаємо, — гули стapцi.
І знов перепитували:
— Так, кажеш, в Насті цяточка на щоці, наче мушка сидить біля вуст?
— Так, так. А в Коржа шрам від шаблі впоперек лівої брови та бородавка за вухом, наче родзинка.
Сагайдачний, захоплюючись, давав їм нові й нові прикмети. І кобзарі ловили їх і перепитували, щоб не сплутати та не забути чогось.
Після Миколи, відпочивши й розважившись, розійшлися вони в різні сторони — до Перекопа і Кизи-Кермена, до Хотина та Аслан-города, щоб звідти пірнути в таємний мусульманський світ, несячи невільникам радість і волю.
І в кожного були зашиті в торбі золоті турецькі піястри, дукати і гасене, а пам'ять цупко берегла прикмети бранки, так яскраво змальовані Сагайдачним.
Минув місяць — і на невільницьких ринках у Гезлеві й Каффі, в Сінопі й Трапезунді загули українські ліри, задзвеніли струни бандур. І невидючі або одноокі співці спритно розпитували циган, кафеджі [196] та служників із караван-сараїв, чи не бачили вони красуню бранку чи то козака з розрубаною бровою і чорним, як дьоготь, оселедцем, але ні частування, ні подарунки не дали їм жодних звісток. Настя з Коржем і Горпиною зникли, як камінець, кинутий у море з високої скелі.
Пригнічений думками і довгим очікуванням, Сагайдачний знов пірнув у справи. Справа з братством налагодилася, хоч патріархова відповідь розчарувала киян: він дозволив братство, але не дав йому ставропігії [197]. Довелося скоритись, сподіваючись на краще майбутнє. А втім, потішав приплив братчиків і те захоплення, яким запалали не тільки кияни, але й усе воєводство.
Був ясний зимовий день. Дахи вкрилися пухкими снігами, наче шкурами білих ведмедів, припорошених сріблом. Сині тіні тяглися заметами, і над кожним житлом здіймалися стовпами перлові димки. Мороз пощипував щоки. Ішли небом хмарки пружними грудками піни, і дзвінке зимове повітря гуло від важкого дзвону.
Скриплячи полоззями і широко розкочуючись на крутих повopотaх, мчали сани з різьбленимис пинками й строкатими килимами. Це кияни збиралися на свято відкриття братства. Тільки чорні ряси ченців різко вирізьблювалися на тлі барвистого натовпу, як чорні галки й борони на чистому пухкому снiгy.
Тісно й бучно було в братському домі. Тільки закінчилася урочиста відправа. В повітрі ще пахло нерозвіяним ладаном, восковими свічками і невловимим ароматом тління, яким завжди віддають церковні ризи. Іов Борецький стояв за столом і повільно й гучно вичитував братський статут. Братчики слухали мовчки, уважно, іноді стримано кахикали або зітхали.
Сагайдачний сидів поруч Галшки Гулевичівни, залишивши біля себе вільне місце.
— А це для кого? — спитав Іов Борецький, зирнувши на вільне крісло.
— Для кира Єлисея. Не знаю, чому він запізнюється, — відповів Сагайдачний.
Борецький загадково всміхнувся.
— Для кира Єлисея? Боюся, що не дочекаєшся ти його. Вчора ввечері виїхав він до Любліна в судовій справі.
Виїхав? Сагайдачний мовчки перезирнувся з пані Лозковою. Від'їзд Плетенецькоrо неприємно вразив його. Чому він ані словом не попередив його? Правда, трикрульські [198] рочки мають розпочатися цими днями, але невже не можна було залишитися на добу?
196
Кафеджі — хазяїн кав'ярні.
197
Ставропігія (грець.) — безпосередня підлеглість якогось монастиря чи то церкви патріархові, в даному разі — патріархові Царгородському. Така незалежність від місцевого митрополита (який, як вище сказано, був уніат) розв'язала руки братству і була йому конче потрібна для боротьби проти унії і католицтва.
198
Рочки трикрульські відбувалися в січні після католицького свята «трьох королів».