Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Злочинна думка про вбивство жінки-матері як усунення небажаного об’єкта і спрага досягнути завдяки цьому звільнення походить від непросвітленого кастраційного комплексу й сигналізує про інфантильну українську мужність. Несвідоме бажання злочинним шляхом звільнитися від ненависного інцестного зв’язку, від цього потайного ланцюга, яким український чоловік-син прив’язується до жінки-матері, спровоковане також ніцшівським пафосом маскулінної мужності. Але сильний, енергійний, насмішкуватий, жорстокий і цинічний Кирпатий Мефістофель — лише ніцшівська маска українського батька, який виявляє на людях зверхність власного «я», а в глибині психіки — слабкодуху нерішучість, що не дає йому змоги зважитися і здійснити свої злочинні бажання. Меланхолію як наскрізний настрій роману Винниченка викликає конфлікт між злочинною чужорідною батьківською маскулінністю і національною духовною мужністю. У дискурсі ерогенного мазохізму постають щирі зізнання Кирпатого Мефістофеля: «Я не вмію поводитися з дітьми, я дурію і стаю якоюсь квашею»[851]; «Навіть у злому я не можу дійти до кінця»[852]. Мефістофельська деструктивна «жадоба за пануванням над усім світом»[853] гостро конфліктує з глибинними лібідозними силами, які обумовлюють зовсім протилежні вчинки, незалежні від волі та свідомості, наприклад, змушують Кирпатого Мефістофеля жаліти ненависну Клавдію Петрівну і кохатися з нею поза всякою логікою, адже ця жінка-мати, попри свідоме обурення, викликає неймовірний жаль і симпатію. На самоті Кирпатого Мефістофеля хронічно проймає наскрізна туга: він неймовірно боїться самотності. Ця туга переходить «в глибоку, плакучу печаль»[854]. Таке почування пов’язане з ностальгією за щасливою сім’єю не лише для своїх дітей, але передусім для себе. Порубіжний український меланхолік сформувався у ситуації «поганої» сім’ї: істеричного материнства і втраченого батьківства. Батьківський замінник в особі Ф. Ніцше провокує до усвідомлення національної батьківсько-синівської ситуації. У творчості Винниченка усвідомлюється потенційне безсилля українського сина, що походить з онтогенетичної незахищеності батьківством-материнством. Оскільки батьківство-материнство є земною проекцією Бога, то український син фіксується у цій онтогенетичній ситуації як позиції втраченого Бога. Таке усвідомлення дає привід Винниченку ідеологічно утверджувати дискурс національного батьківства і міцної сім’ї, родини. Тому Кирпатий Мефістофель переконує Соню, яка вважає його батьком своєї дитини, що потрібно визнати батьківство Андрійка не за ним, а за її чоловіком, Дмитром, тобто символічно зміцнити структуру «батько — син»: «Але не все діло в крові. А ще в любові, в духовному батьківстві. Можна не бути рідним батьком і бути все ж таки єдиним і справжнім батьком…»[855]. І Дмитро Сосницький, і Панас Павлович, який ніяк не наважиться розлучитися з дружиною, дітьми і піти до коханої жінки, і сам Яків Михайлюк — депресивний прояв українського батьківства, що сигналізує про меланхолію українського філософського мазохіста, яка формується під впливом ніцшівської філософії життя й у контексті небезпечного загальноєвропейського психологічного сюжету вбивства Бога-Отця, що веде до маскулінізації мужності, активізації садизму, несвідомого пориву до злочинності. Саме з цим несвідомим поривом до злочинності прагне розібратися В. Винниченко. На основі аналізу національної батьківської психології він виявляє, що нагальним завданням українського світу має стати творіння свідомого шлюбу. «Подивіться, що найтісніше, найдужче в’яже людей! — переконує Кирпатий Мефістофель. — Ідеї? Наука? Професія? Ні! Родина, діти, — от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої логіки, всі розуміння розумного, цільного, гарного»[856]. «Треба творити шлюб,»[857] — звертається він також до коханої жінки. «Ідея написати річ про шлюб, — зізнається Винниченко, — усе більш та більш опановує мною. Я все ж таки хочу вірити принаймі в те, що кожне явище має свої причини або, інакше, має зв’язок з іншими явищами… Я вірю в деяку творчу будівничу спосібність розуму. А через те вірю, що він може іноді зруйнувати привичне й гниле. Не може бути, щоб людина, прагнучи всіма силами, всім розумінням і волею чого-небудь, що в її силі, не здійснила б того…»[858].