Книга дивних нових речей

Ґрейнджер здивовано закліпала очима.

— Це можна було би зробити степлером, — сказала жінка.

— Я пробував, — відповів Пітер. — Виявилося, що оазяни бояться вколотися скріпками. «Голка-голка ховається від пальця», — кажуть вони.

— А клеєм?

— Клей швидко розповзається від вологи.

Ґрейнджер далі дивилася на ліжко. Мабуть, дивувалася, навіщо для цього так багато пряжі, та ще й різнокольорової.

— Так кожен Обожнювач Ісуса матиме особистий примірник Святого Письма, — пояснив Пітер. — Нитки різного кольору роблять кожну книжечку унікальною. Ну, і ще моє... е-е... безладне шитво.

Ґрейнджер запустила пальці у волосся, показуючи цим рухом, що для неї це все дуже дивно.

Пітер кинув брошурку на ліжко до мотків ниток і поквапився прибрати зі стільця стос біблійних роздруківок. Потім жестом запросив жінку сісти. Вона сіла. Поставивши лікті на коліна і зціпивши руки, гостя втупилася в підлогу. Мовчанка тривала близько півхвилини, що за цих умов здалося досить тривалим часом. Нарешті Ґрейнджер заговорила — приглушеним рівним тоном, неначе розмірковувала вголос.

— Шкода, що Остін показав тобі той труп. Я не думала, що він це зробить.

— Я бачив трупи й раніше, — м’яко відповів Пітер.

— Це жахливо: перед твоїми очима лежить неначе жива людина, а насправді ж то людини немає.

— Людина ніколи не зникає остаточно, — промовив Пітер. — Але так, це сумно.

Ґрейнджер піднесла руку до рота і з раптовим шаленством, наче кішка, взялася гризти ніготь свого мізинця. Потім так само раптово спинилася.

— Де ти дістав усі ці нитки?

— Мені їх дав один аміківець.

— Спрінгер?

— Еге ж, він.

— Голубець іще той!

— Але ж тут із цим немає проблем, хіба ні?

Ґрейнджер зітхнула, і голова її тяжко похилилася на груди.

— Тут ні з чим немає проблем. Хіба ти цього досі не помітив?

Пітер дав жінці ще півхвилини, але Ґрейнджер неначе зачарована дивилася на килим. Груди її підіймалися й опускалися. Вона була одягнута в білу бавовняну блузку з рукавами, занадто короткими, щоб приховати шрами на передпліччях. Із кожним вдихом її груди надимали тонку тканину блузки.

— Ти плакала, — сказав Пітер.

— Ні, не плакала.

— Ти плакала.

Ґрейнджер підвела голову і глянула йому у вічі.

— Гаразд, плакала, — мовила жінка.

— Чому ти страждаєш?

Вона вдавано посміхнулася:

— Це ти мені скажи, лікарю.

Пітер опустився на коліна біля її ніг, влаштувавшись якомога зручніше.

— Ґрейнджер, я не вмію бавитися в ці котики-мишки. Ти прийшла до мене, щоб поговорити. Я слухаю тебе. Тобі болить серце. Розкажи мені чому.