Книга дивних нових речей

— Я не знаю багато про батька, — сказала жінка. — Я не бачила його відтоді, як мама померла. Це сталося двадцять п’ять років тому. Мені було п’ятнадцять.

Пітер порахував. Нагода була не дуже вдала для компліменту, але Ґрейнджер виглядала значно молодшою від сорока років. Навіть після плачу.

— Але ж ти знаєш, що він хворіє? — підказав Пітер. — Ти ж казала мені, що він скоро помре.

— Я так думаю. Він уже геть старий. Мені мало би бути байдуже. Він своє пожив, — і знову її пальці взялися вертіти уявну пачку цигарок. — Але він мій батько.

— Якщо ви не спілкувалися такий тривалий час, хіба не може бути, що він уже помер? Або, навпаки, живе собі десь на пенсії, насолоджуючись здоровою і щасливою старістю?

— Ні.

— Ні?

— Ні. — Вона недовірливо зиркнула на Пітера, але потім пом’якшала, неначе вирішивши дати йому другий шанс. — У тебе ніколи не буває відчуттів, які ти не можеш пояснити?

— Відчуттів, які я не можу пояснити?

— Коли ти щось відчуваєш, щось, що відбувається саме цієї миті. І ти переконаний у цьому. Ти жодним чином не можеш цього знати, але ти просто знаєш. А потім, трохи пізніше, виявляється... що ти мав цілковиту рацію. Тобі хтось розповідає — може, хтось, хто бачив це на власні очі, — що все відбувалося насправді, саме тоді, коли ти про це думав, і саме так, як ти це собі уявляв. Неначе твій мозок прийняв точний радіосигнал.

Пітер витримав погляд жінки, опираючись мимовільному бажанню кивнути. На її запитання, схоже, не було ніякої іншої прийнятної відповіді, окрім як погодитися, а потім узятися правити один одному байки про незбагненні передчуття, які виявилися правдивими. Але річ була в тому, що Пітера ніколи особливо не цікавили такі психічні феномени, і вони з Беа часто помічали, що саме ті люди, яких найбільше вабило надприродне, зазвичай були найменше спроможними розгледіти очевидні причини того, чому їхнє власне життя в повному безладі. Звісно, Пітер не міг заявити таке Ґрейнджер. Він саме збирався сказати щось дипломатичне про те, як віра може бути таким передбаченням, яке не залежить від рідкісних збігів обставин, коли жінка знову заговорила:

— Хай там як, а кілька місяців тому в мене виникло таке відчуття про мого батька. Я побачила його в коридорі лікарні на ліжку з коліщатками. Безліч лікарів котили його, дуже швидко, і начебто всі кричали: «Дорогу! Дорогу!» Я бачила все це так яскраво, наче сама бігла за ліжком разом із ними. Тато був притомний, але геть збитий з пантелику. До руки було під’єднано крапельницю, але він нишпорив нею в кишені своїх штанів, шукаючи гаманець. «Я заплачу! Я заплачу!» — повторював батько. Він знав, що його справи кепські, і боявся, що йому відмовлять у лікуванні. Його обличчя... воно було не схоже нате, яке я запам’ятала, батька було важко впізнати, він скидався на старого волоцюгу, якого підібрали на вулиці. Але я знала, що це мій тато.