Книга дивних нових речей

Звісно, частина заслуг належить „сухому закону“. Теоретично алкоголь тут можна придбати — він коштує просто неймовірні гроші, чималий шмат від тижневої платні аміківця, — але його ніхто не купує. Іноді ці люди жартують, буцімто збираються його купувати, глузують один з одного про випивку, подібно до того як люди кепкують про секс із тими людьми, з якими ніколи насправді його не матимуть. Коли доходить до діла, виявляється, що алкоголь нікому тут, схоже, і не потрібен. Деякі чоловіки також згадували про наркотики. Але я зрозумів, що це все лише чоловічі хвастощі або, може, визнання того, що колись давно вони справді вживали наркотики. Я наркотики за милю занюхаю (у переносному розумінні), і я ладен закластися, що тут немає жодних. Не те щоб усі аміківці були схибленими на здоровому способі життя — тут доволі строкате зборисько людських екземплярів: хтось на межі ожиріння, хтось приземкуватий, а декілька мають такий вигляд, наче раніше себе зовсім не шкодували. Однак тепер для них це вже все в минулому. (Як, дасть бог, усе буде в минулому і для нашого Джошуа!)

Про що ти ще питала? А, так, — азартні ігри. Цього я тут також не помітив. Я багатьох розпитував про те, чим вони займаються. „Працюємо“, — відповідали мені. А коли я уточнював: „А у вільний від праці час що ви робите?“ — вони називали мені безневинні види діяльності: читають книги стосовно їхньої галузі, гортають старі журнали, ходять до тренажерної зали, плавають, грають у карти (не на гроші), перуть одяг, в’яжуть вигадливі наволочки, сидять у кафе-їдальні, де спілкуються зі своїми колегами про роботу. Я чув тут просто дивовижні розмови. Чорний як ніч нігерієць і світлявий швед із блідим обличчям сиділи пліч-о-пліч, пили каву й цілу годину безперервно обмінювалися думками про термодинаміку. Із того, що вони говорили, я розумів приблизно три слова з десяти. (Переважно „і“, „якщо“, „отже“!) Наприкінці розмови швед сказав: „Отже, моїй ідеї нічого не світить, так?“ — а інший тільки стенув плечима й широко всміхнувся. Ось такі тут розваги щоп’ятниці ввечері! (Звісно, я використовую „щоп’ятниці“ лише як образний вислів. Я геть утратив лік дням тижня.)

О, ще один приклад того, що вони роблять на дозвіллі. Купка людей збирається, щоб поспівати разом — вони це називають Клуб акапельного співу. Співають легеньких, відомих, давніх пісень. („Ніякого Френка Синатри, — запевнила жінка, що заохочувала мене приєднатися до них, — і нічого сумного чи тяжкого“.) Я не бачив жодних свідчень того, що хтось із них пише оповідання, чи малює, чи різьбить. Це пересічні люди, анітрохи не наближені до мистецтва. Тобто я не маю на увазі, що вони пересічні за інтелектом, тому що всі вони очевидно висококваліфіковані й розумні люди. Я про те, що їх цікавлять лише практичні питання.