Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
…Були такі, що тікали.
В печери, озера, ліси.
— Що ти за сила єси? —
Питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав —Огняного коня —Внóчі).
І тільки їх мертві розплющені очі
Одбили всю красу нового дня! —
Очі.
Остання з поезій Тичини «І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв» сама по собі значно слабша, але вона має інтерес як відповідь українського поета на ідеологічну роботу поезії російської, з її апофезами «сермяжной Руси»:
Всю тебя, страна родная,
В рабском виде Царь Небесный
Исходил, благословляя.
Інтересна спроба поглянути на «святую Русь» з тих обсерваційних пунктів, які відкрились нам в январських подіях минулого року. Тут не блоківські образи і настрої —
Живую душу укачала
Русь, на своих просторах ты,
И вот она не потеряла
Первоначальной чистоты —
виповнюють душу! Перед очима в поета картина глибокого противенства між смиренною ідеологією і суворою великодержавною практикою:
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!
…Стоїть сто-розтерзаний Київ
І двісті-розіп’ятий я.
З других поезій зазначимо прегарну «Черничку» О. Слісаренка і сильний «Вороногривий кінь» Д. Загула. Ефектовні вірші В. Кобилянського, але весь ефект їх, здається, полягає в дзвінких алітераціях. Як ориґінальний лірик, Кобилянський поки що виразного обличчя не має. Не вповні виразна і індивідуальність В. Ярошенка. В його віршах є широкий розмашистий ритм, почуваються перспективи дальшого розвитку, але форма його поки що од викінченості далека, а мова кострубата і не завше правильна. Безумовно, слабенькі обидві поезії Поліщука. Тут все негаразд: і взяті напрокат образи («Ярили очі закликають спалить в серцях мінорні жалі»), і настирливі алітерації, і несмаковиті неологізми:
Весняних панн огнем вітайте.
… Віщуйте день солодкодарний.
Як спить краса в кривавім краю,
Так є мотив огненножарний.
І техніка у автора невисока. Надто щедро розставляє він по тезисах стоп повно наголошені слова:
Наше тіло пульсує злу кров.
І виходить — какофонія!
Художня проза репрезентована в «Музаґеті» трьома доволі інтересними мініатюрами П. Вірина (знову ім’я, яке з’являється чи не вперше!), «акварельними плямами» Ігн. Михайлича («Чуже свічадо»), двома етюдами Мих. Жука і дуже милою новелою д. Галини Журби — «Казка про Смарагд». Се єдина більша розміром річ в одділі прози: для потрійного числа поважного часопису ніби трохи замало!
В одділі «Статті» звертають на себе увагу дві розправи Ю. О. Іванова-Меженка: перша — «Творчість індивідуума і колектив» — з легенькою іронією вказує на безнадійність модних шукань гуртової творчості, друга — «Павло Тичина. Сонячні кларнети» дає інтересну спробу аналізу слухових образів та асоціацій поета. Стаття Ів. Майдана «Поезія як мистецтво» видається, власне, не статтею, а скоріше розділом з так зв. «теорії словесності». Написано її авторитетно і дуже догматично. І потім — чи не здається авторові, що деякі його твердження, з таким ефектом виголошені, звучать трюїзмом? Стаття проф. Бурачека — «Мистецтво у Києві» — дає короткий огляд київської малярської продукції і на її безнадійному тлі — кілька портретів репрезентантів українського малярства. Інформаційна замітка Л. Курбаса знайомить нас з новими здобутками драматичної творчості в Німеччині.
В одділі бібліографії, крім огляду українських журналів — «Вісника», «Шляху» і «Нашого минулого», знаходимо рецензії на всі видатніші появи нашої поезії («На грані» Загула, «Світотінь» Ярошенка, «На березі Кастальському» О. Слісаренка, «Під осінніми зорями» Рильського).
