Українське письменство

До статті П. I. Зайцева і документів Д. І. Багалія треба приточити ще статті проф. Егіазарова («Пам’яті моїх учителів», І, 44—53) і С. О. Єфремова («Масонство на Україні», III, 1—16). Перша з них, наскрізь суб’єктивна, дає живий портрет одного з найдіяльніших кирило-мефодіївських братчиків Гулака, — портрет, змальований вдячним і спостережливим учнем. Друга — строго об’єктивна, наукова — пробує встановити генезу ідей, що виразно потім виявилися в програмі Кирило-Мефодіївського братства. Зерно тих ідей С. О. Єфремов знаходить в масонстві, котре хоча і не досягло на Україні великого розвитку як таке, зате, попавши в сферу місцевого життя, стало важним етапом в історії громадського руху. Зложилось на це три чинники: 1) той факт, що російське масонство дійшло на Вкраїну, вже втративши свою первісну аполітичність, 2) впливи масонства польського, навпаки, позначеного певними національно-політичними настроями, і, нарешті 3) засвоєні місцевими масонами українські традиції. І далі автор ілюструє свою думку, спиняючись на характерних постатях переяславського маршалка В. Л. Лукашевича, декабриста Горбачевського, фундатора товариства «Соединенных славян» Борисова і інших «добрых малороссиян», у яких порив «до містичного і таємного» не вигасив в серці любові до «любезного отечества», не зменшив «прежней силы чувств и преданности к Отчизне».

Друга група заміток і статей торкається наших, порівнюючи недавніх вражень і подій, адміністративної практики російського уряду щодо українства (стаття П. Я. Стебницького «До історії укр. руху», III, 89—93, і поданий редакцією «Доклад київського цензора про українські й чеські видання з року 1899, III, 125 і 127) та російської окупації в Галичині (Меморіал К. Паньківського, І, 57—65; розпочатий Д. Дорошенком великий мемуар «Галицька руїна 1914—1917 рр.», III, 17—36 і два подані С. Єфремовим документи, що характеризують позиції укр. партій в часі війни — III, 127 і 133). З них записка київського цензора, знайдена в архіві Петербурзького головного управління в справах друку, сама по собі дрібна та блазенська, набуває деякий інтерес при сопоставленні її з увагами гр. Уварова та Орлова. Подібно до тих стовпів миколаївської Росії, маленький київський цензор кінця минулого століття похваляє чеську літературу за те, що в ній все частіше «начинают раздаваться голоса о необходимости сближения всех отраслей славянства под покровительством великого русского народа» і гудить українських сепаратистів за те, що вони «мечтают о разъединении отраслей того же самого народа». Одначе не все подобається строгому цензору і в чехів. Він завважує в їх побуті — horribile dictu! — «разлагающее влияние западной культуры». Трудно вдержати усмішку, читаючи цей, як справедливо говорить редакція «Минулого», «архитвір політичного дикунства російської влади кінця минулого століття».