Українське письменство

Кирило-Мефодіївському братству присвячено багато статей і заміток в І і II книзі. На першому місці стоїть стаття П. І. Зайцева «Книга битія українського народу, як документ і твір», що становить собою коментарій до опублікованої автором костомаровської «Книги битія», того таємничого рукопису «Закон Божий», що таку роль відігравав у допиті мефодіївців. Ця «Книга» з її ідеалізованими поняттями про нашу минувшину, її ідеалізацією простого народу, з тим українським месіанізмом, що від «камня небрегомого» — недержавної нації української — сподівався відродження Слов’янщини та повернення первісно-християнського братства й волі, була опублікована в свій час В. І. Семевським (Русское бог., 1911, V—VI), але до читача не дійшла, з огляду на небезпечність крамольної її ідеї. Друкуючи її тепер, на перших сторінках «Минулого», П. І. Зайцев вводить нас своїм коментарієм в те духовне оточення, в якому утворювалась книга. А оточення те надзвичайно яскраве: тут і впливи польської революційної літератури, закрашеної месіанською ідеєю, і відгуки місцевого українського автономізму, і своєрідний євангельський демократизм, і високе ідеалістичне піднесення. Може, трохи зайвим являється в статті, присвяченій минулому, останній абзац, але і він звучить живо й інтересно, в’яжучи ту давнину з нашою сучасністю.

До тієї ж теми, але з іншого боку підходить проф. Д. І. Багалій, друкуючи в II кн. журналу невелику замітку з двома першорядної ваги документами — всепідданішим докладом міністра освіти графа Уварова в справі кирило-мефодіївських братчиків та «мнением» про тих же братчиків шефа жандармів гр. Орлова. Гр. Уваров, відомий творець формули: «православие, самодержавие, народность» — слов’янофіл офіціальної марки, обороняє як слов’янофільську ідею, так і «общее спокойствие отечества» «от посягательства нескольких людей разного звания и происхождения», як називає він братчиків. Він розуміє слов’янофільство західних слов’ян як природний потяг їх до Росії, — до «центра, где живет и бодрствует начало, давно умершее между прочими славянскими народами», — але разом з тим він перестерігає всіх тих, на кого може «по долгу звания» мати прямий вплив, від тісніших зносин з слов’янами, «подвластными Австрийской империи». Бо «присовокупление политических видов» може пошкодити «общему делу славянства» і в Росії (розуміється, офіціальній) не може знайти ні відгомону, ні співчуття. Гр. Уваров переконаний, що тільки східне слов’янство, вірне самодержавію і православній церкві, слов’янство справжнє; все ж інше, «что выходит из этой черты», те є або «примесь чуждых понятий», або «игра фантазий», або, нарешті, «личина, под коей злоумышленники стараются уловить незрелых юношей и увлечь мечтателей неопытных». Нічим іншим, як «злоумышленною личиною», являється, на думку Уварова, і слов’янство братчиків, таке без краю далеке «от восторженного и добродушного славянства восточного», повне «слепых стремлений провинциального духа к разъединению»… і, закінчуючи свій доклад, граф не без ефекту протиставляє «мелким провинциальным мечтам и украинским предрассудкам» мефодіївців — справжню «верность малоросийскую» престолу, яка дозволяє малоросам платонічно зітхати «о минувшей самобытности, о собственном гетмане… может быть, о свободной продаже горелки», але не більше. Шеф жандармів гр. Орлов не має красномовності гр. Уварова, але по суті з ним не розходиться. Він боїться, що «мысли украинофилов» можуть надати Малоросії «желание существовать самобытно», і тоді «любовь к родине» переважить «любовь к отечеству». І він дає пораду «вытравить предположение о самостоятельности и прежней вольнице народов, подвластных России», і на порожньому місці збудувати загальноімперський патріотизм, «любовь к отечеству и народную гордость», — стара рецептура, що давно уже показала свою повну непридатність.