Українське письменство

І в більшості своїх драм Л. Українка з’являється поетом індивідуальних змагань, краси і сили прометеївськи настроєної одиниці. Недурно і Дм. Донцов в своїй давнішій статті назвав її поезію «поезією індивідуалізму»[64].

Індивідуалістичні настрої складаються у Лесі Українки і на ориґінальне трактування такої популярної у всесвітній творчості постаті, як постать Дон Жуана. Коли в більшості творів славетний іспанський ґранд все ще зостається великим грішником, яким змалювала його середньовічна леґенда, грішником, що за свої гріхи проти Божої правди і людського права або гине від забитого їм Командора, або приймає покуту в монастирі, навернений на правдиву путь таємничою візією власного похорону (ориґінальне використання цього моменту див. в «Похороні» Франка; до цієї версії леґенди належить і «Дон Жуан» Ол. Толстого), в «Камінному господарі» Л. Українки бачимо щось зовсім інше. Дон Жуан, проклятий королем вигнанець, позбавлений прав і привілеїв ґранда, щасливий, поки живе на березі моря коло Кадікса, дружить з піратами і знать не хоче впину своїм забаганкам і капризам. Аж ось, прибувши до одної з своїх коханок до Севільї, він закохується в донну Анну на її останнім дівочім балу. І це кохання стає тою камінною десницею, що вбиває його. Ради нього він, свавільний і щасливий, що не знав впину своїм примхам і завше в згоді був сам з собою, починає знов цінити ласку короля і привілеї ґранда, приймає жертву Долорес, що приносить йому прощення папи: прибувши в Мадрид і вбивши на поєдинку Командора, він лицемірно підтримує версію донни Анни, нібито Командора вбили розбійники; переймається амбітними планами донни Анни, що хоче поставити свого обранця на місце забитого чоловіка. Приміряючи до себе командорського плаща, він підходить до свічада і не пізнає себе, бачить, що проти нього стоїть камінна командорова статуя, — і кам’яніє сам: не великий грішник покараний вищою силою за гріхи і сваволю, а нестримна, горда індивідуальність людська гине, оплутана життям, за зраду собі самій.

В коротенькій замітці не маємо змоги спинитись на інших драматичних творах Л. Українки: на її поетичній «Лісовій пісні», на «Одержимій», де з такою силою розвинуто давню тему про любов-ненависть (пор. «Грішницю»), «Адвокаті Мартіанові», на її своєрідному освітленні образу Іуди («На полі крові»). Хочемо тільки зазначити, що і з боку форми останні твори поетеси високо підносяться над творчістю її першого періоду. Їм властива велика міць поетичної мови, стислої, позбавленої риторичних прикрас (родинна риса — в «аскетичній» і сильній мові Л. У. нам чуються відгуки драгомановської фрази!), зручне використання народного вірша («Лісова пісня»), майстерний діалог (зразком може бути розмова Перелесника і Мавки в «Лісовій пісні», де обидві дійові особи обмінюються стислими і сильними, в один рядок репліками, — ефект грецької трагедії) і надзвичайна чистота словника. Іноді надто почуваєш задум автора, завдання, яке він собі ставить, схему, в якій розвиває свою думку, але це стосується тільки до слабших поем. В кращих творах — перш за все «Лісовій пісні» — в повіні поетичних образів, що затоплюють душу читача, нема змоги розгледіти течію конструктивної мислі поетки. Бачиш високу і легку арку і мимоволі віриш, що вона повстала сама собою, без технічних хитрощів і приладів.