Коротка історія семи вбивств

— Я ж тобі ка’у: я не сутенер.

— То чо’ ти реально в такому прикиді? Я в ауті, бра’.

Я міг би дивитися всю ніч, як цей пацан дістає Юбі.

— І дуже погано було минулого тижня? — запитую.

— Чуваче, так все ж окей... Це вже позаду — а я не довбаний стукач. Та якби твій засранець ще день почухався, на цьому кутку вже б хазяйнували з «Ієрархії донів».

— Що?!

— Я чо’о — схожий на обкуреного? Йоу, в тебе є спотери, які посилають клієнтів до посильних. Посильні йдуть узяти трохи дуру від дилерів. Але твої два дилери обидва дуже зайняті — своїм кайфом від свого ж товару. То як дума’ш, що в такому разі буде?

— Ось бачиш? Я тобі те ж саме казав, Джосі.

— А що зробив Віпер?

— Якщо як на духу, то хуйню впоров, на хер. Розібрався з цим лайном як натуральний засранець. Крутяк, бля. Один з тих дилерів під кайфом послав його нах’ прям’ там, на «точці», і твій довбойоб узяв і замочив його, татунь’, прям’ там. Наче той чувак був просто нуль... Лайно-о-о. З вами, ямайцями, не варто гратися, це факт... А потім він привів мене, підвищив, і спитав, чи є в мене дружки, що хочуть зрубать бабла. Я сказав: «Так, нах’, у мене є дружки». І ось тепер ми тут всі крутимось, розгрібаєм оте лайно, татунь. Цю вулицю ми закрили наглухо.

— А дилера хто постачає?

— Ну, певно, твій Віпер.

— Куди він пішов?

— Я лишив його на крек-точці пару годин тому. Я так вкурив, що йому тепер тре’ й інші «точки» прочистить. Коротше, босе, що довше я тут з тобою бакланю, то менше бабла зіб’ю для твого ж заду.

— Добре, добре. Як тебе звати?

— Дівки кличуть Ромео.

— Чудово, Ромео.

Я дивлюся, як він розхлябано йде назад.

— То всіх, кого ми бачили, Віпер найняв сьогодні? Він уже навіть не може контролювати найважливішу територію? Ні, реально, двоє новачків на цьому відрізку оберігають весь запас? Треба нам ту «точку» перевірити, Джосі. Вона прямо там, на...

— Ні. Перевірмо тут, цю крекову «точку», — кажу я. — Де твої хлопці?

— Та недалеко.

— Зв’яжися з ними, скажи, щоб пригальмували. Я хочу глянути, як працює ця «точка». Без наїздів.

Ми проходимо два квартали і повертаємо праворуч. Будинок нічим не вирізняється з-поміж інших: три поверхи, вікна, забиті дошками, половини яких немає. Як і в деяких будинках кінгстонського даунтауну, тут, якщо придивитися, можна помітити сліди колишнього достатку. Поверхів три, але сходи ведуть, схоже, лише на другий. Усе суціль загиджено й засмічено, під ногами — собачі гівна. Та, разом з тим, я бачу у дворі якусь загорожу, наче тут живе хтось, кому не в облом дбати про газон. У темряві не видно, але, здається, стіни будинку — цегляні, як і всюди на цій вулиці. Світло над входом скидається на промінь прожектора посеред руїни і мотлоху. Унизу на сходах сидить чоловік, мабуть, обкурений, втупившись поглядом у власну тінь, що погойдується від вуличного світла. Всередині видно два джерела світла: маленьке, білувате, що розсікає приміщення, — схоже, це ліхтарик, і неяскраве миготливе полум’я — як від свічки чи люльки з креком. Лише торік я нарешті дістався до Вальє-дель-Кауки[516]. А ось тепер стою біля цього будинку, в Бушвіку.

— Хочеш, щоб ми зайшли всередину разом? — запитує Юбі. Я не відповідаю. Не хочу, щоб він подумав, ніби я злякався, але я поки не спішу заходити. Відчуваю, як він стоїть позаду й чекає, що я зроблю. Всередині може бути Віпер.

— Відійду посцю за рогом. Зара’ буду.

Я чую, як його кроки віддаляються. Якщо Віпер усередині вже так довго, то я навіть не знаю... Якщо Віпер усередині так довго, то він... Якщо Віпер усередині, то, може, він має якусь відмазку в своєму стилі... Якщо Віпер усередині так довго, то краще йому не виходити. Якщо...

— Гей, гівнюк, краще віддай мені все! Геть усе!

Я обертаюся і в ніс мені б’є сморід — поту, гівна та блювотиння. У волоссі — клапті газети. Чорне чмо в пальті, що чухає ліву ногу. А другою рукою тримає біля мого обличчя дуло. Кривлячись, наче від болю, мигцем озирається і знову витріщається на мене. Усе ще чухає ногу. Точно сказати складно, але, схоже, він босий. Він тупцює на місці та стискає стегна, ніби стримується, щоб не всцятися.

— Думаєш, я граюся, шмат гівна? Я схожий на того, хто грається? Я зара’ всаджу в твій зад кулю, гівнюк! Ану жени мені все бабло! Все, що маєш!

Він знову тицяє пістолетом.

— Дай це мені! — репетує він. З передньої кишені я дістаю якусь купюру і тягнуся за ще однією, до гамана, але він уже висмикує папірець із моїх рук. Я дивлюся на нього. Він цілиться мені в обличчя. Я дивлюся, як він спускає курок, і не встигаю навіть напружитись — у лоб мені б’є цівка і стікає по обличчю.

Вода.

Ні.

Сциклини.

Чмо регоче і біжить сходами вгору, до «точки», повз чоловіка, який не ворушиться. Я теж стою стовпом. Я витираю з обличчя сечу. Бачу Юбі, що наближається до мене з іншим чоловіком, який обганяє його і дістається до мене першим.

Віпер.