Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
Але цей номер на аміківській базі таких відчуттів не викликав. Кімната, хоча й була простора й чиста, здавалася Пітерові гнітючою і позбавленою смаку — навіть коли жалюзі було відтулено і сонячне сяйво, відбиваючись від стін і меблів, сліпило очі. І як це тільки можливо, щоб приміщення було сонячним і гнітючим водночас?
Температуру Пітер також не міг відрегулювати як слід. Він вимкнув кондиціонер, від якого буквально дрижаки брали, але відтоді весь час було спекотно. У самій лише спеці Оази, без лагідних повітряних течій, що врівноважували б її, нічого приємного не було. Господь напевне знав, що робить, коли створював цей світ, так само як знав, що чинить, коли створював усі інші. Клімат планети був винятково розумною і досконалою системою, що сама себе регулювала. Опиратися їй було безглуздо. Не раз Пітер стояв у своєму номері біля вікна, притиснувши долоні до нього, і уявляв, як натискає сильно на скло, як воно розлітається на скалки і хвиля ласкавого теплого повітря рине крізь отвір.
За допомогою жалюзі Пітер міг на кілька годин штучно створювати в кімнаті темряву — такої змоги в поселенні, де сонце світило над ним понад сімдесят годин поспіль, у нього не було. Здавалося б, на базі йому мало спатися краще, але ж ні — йому спалося гірше! Коли Пітер прокидався, йому, наче з похмілля, боліла голова, і годину чи й більше він був не в гуморі. Відкидаючи нудьгу, брався тлумачити Святе Письмо й виготовляти книжечки для оазян, але невдовзі виявив, що тут сил йому вистачає не настільки довго, як у поселенні. Якщо там Пітерові вдавалося долати перевтому, виходячи за межі своїх можливостей, і працювати вісімнадцять, дев’ятнадцять, навіть двадцять годин поспіль, то тут, у своїй кімнаті на аміківській базі, Пітер ладен був полишати все після дванадцяти чи тринадцяти годин. Але й заснути легко не вдавалося. Він лежав на своєму жорсткому пружинному матраці, уп’явшись очима в порожню сіру стелю над ним, рахував пощербини і щоразу, уже поринаючи в сон, вихоплювався з непритомності, спантеличений спалахом думки: чому стеля порожня, куди ж поділися прекрасні картини?
Аміківська база потрібна була Пітерові лише для одного — читати листи від Беа. Навіть якщо він не відповідав на них так часто, як належало, однаково хотів їх отримувати. Що ж до його такої недбалості, почасти річ була в тому гнітючому стані, що находив на нього в цьому номері. Йому очевидно треба було писати коханій просто з місця своєї роботи, звідти, де все відбувалося. Як часто, після якоїсь важливої події, пов’язаної з оазянами, Пітер шкодував, що не може надіслати дружині коротенького повідомлення, доки думки в його голові ще свіжі! Десятки разів! Може, й сотні! Поза тим, чоловік підозрював, що АМІК навмисно влаштував усе так, щоб Пітер мав змогу спілкуватися з Беа тільки тут, на базі. Але ж навіщо? Мусить же бути спосіб установити в поселенні оазян якийсь електрогенератор, обладнати таку собі релейну станцію! Заради бога! Ці люди будують дощові центрифуги — вони завиграшки мають упоратися з таким простим завданням. Треба буде обговорити це питання з Ґрейнджер. Вона ж повторює весь час, що її завдання — допомагати Пітерові. Ось нехай і допоможе.
Якби він міг спілкуватися з Беа у поселенні, то вбив би відразу двох зайців. У селищі розум його був ясний, і Пітер розслаблявся. До того ж буде й практична користь — він зможе раціональніше використовувати власний час. У його роботі через певні проміжки наставала мить, коли Пітер мав визнати, що день закінчився (незалежно від того, як яскраво світило сонце). Тоді він змушений був сідати в ліжко, що стояло за кафедрою, і обмірковував свої останні успіхи, готуючись до сну. Іноді, коли мозок його відмовлявся вимикатися, тіло було знесиленим, а з-поміж оазян довкола не було нікого, Пітер сидів так, байдикуючи, годинами. Він міг би в цей час писати Беа. Якби «постріл» встановили в церкві, біля його ліжка, Пітер мав би змогу писати коханій щодня — тобто кожні двадцять чотири години, ба навіть частіше. Їхнє спілкування було би більше схоже на бесіду, а не на... не на те, у що воно загрожувало перетворитися.