Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Сюзанна крутнула головою.

— Кажи, що хотіла сказати, Міє, та й годі вже. Ми народжуємо дитя — атож, якимсь чином ми робимо це разом, — і щойно воно з’явиться на світ, ми квити. Ти й так отруїла мені життя, тож уже досить.

Мія дивилася на неї з безнадійним розпачем, живіт її надимав серапе, волосся її метлялося за спиною, розвіяне вітром.

— Та це ж ти сама прийняла отруту, Сюзанно! Це ти сама її ковтнула! Атож, коли дитя було ще нерозквітлою насіниною в твоєму череві!

Чи й правда так? А якщо так, котра з них запросила на гостину Мію як вампіршу, якою вона насправді й є? Сюзанна чи Детта?

Сюзанна гадала, що жодна з них.

Вона гадала, що насправді це могла зробити Одетта Голмс. Одетта, котра завжди була покірливим янголятком. Одетта, котра любила своїх ляльок, навіть попри те що більшість з них були такі ж білі, як її прості бавовняні трусики.

— Чого ти хочеш від мене, Міє, нічия дочко? Кажи, і врешті покінчимо з цим!

— Скоро ми ляжемо разом — і то в цілком реальному вимірі, щоб народити дитину. І в мене до тебе єдине прохання — якщо трапиться якась можливість мені втекти звідти з моїм малюком, допоможи мені цим шансом скористатися.

Сюзанна замислилась. Серед диких скель і бездонних ущелин реготали гієни.

Дошкуляв крижаний вітер, але біль, що раптом угризся їй у черево, був гіршим. Той самий біль вона відзначила на обличчі в Мії, і знову спливла думка, що все її буття перетворилося на переповнені дзеркальними відображеннями нетрі. Та в будь-якому разі, що за біда — дати таку обіцянку? Такий шанс навряд чи випаде, але якщо навіть трапиться, чи хотілося б їй, щоб істота, яку Мія мріє назвати Мордредом, потрапила до рук людей Короля?

— Так, — сказала вона. — Добре. Якщо випаде нагода допомогти тобі втекти з ним, я допоможу.

— Будь-куди! — схлипнула Мія хрипким шепотом. — Навіть… — Вона замовкла. Ковтнула клубок, що був став їй у горлі. — Навіть у морок тодешу. Бо для мене то не кара, якщо я блукатиму довічно з моїм синочком при мені.

«Для тебе, може, й ні, сестрице», — подумала Сюзанна, але нічого не сказала. По правді, так її вже нудило від Міїних капризів.

— А якщо нам не випаде шансу вирватись на волю, — завершила Мія. — Тоді вбий нас.

Хоча тут, нагорі, не чутно було інших звуків, окрім виття вітру й реготу гієн, Сюзанна відчувала, що її фізичне тіло перебуває в русі, зараз його зводили вниз сходами. Усе начиння реального світу за найтоншою з мембран. Здатність Мії транспортувати її у цей світ, особливо під час нестерпно болючих переймів, виказувала у ній присутність великої сили. Погано, що неможливо ту силу хоч якось загнуздати.