Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #6
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0791-5
- Переводчик: Олександр Красюк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пісня Сюзанни. Темна вежа VI». Краткое содержание книги:
Сейр різким жестом зупинив її і заговорив до Кенара, при цім чомусь показуючи на двері ресторану, що вели на вулицю. Мія почула імена Роланда і Джейка. Кенар кивнув. Сейр знову виразно показав на двері й похитав головою. «Ніщо не мусить сюди потрапити, — означало це хитання. — Ніхто!»
Кенар знову кивнув і тепер заговорив сам деренчливим голосом, почувши який Мія ледь утрималася, щоб не заверещати. Вона подивилася в інший бік, і її погляд упав на зображення леді й рицарів. Вони сиділи біля столу, який вона впізнала — цей стіл стояв у бенкетній залі замку Дискордія. На чолі столу, зсунувши корону собі на лоба, сидів Артур Ельд, а по праву руку від нього сиділа його леді-дружина. І очі він мав саме такої синяви, яку вона бачила у своїх снах.
І саме цю мить вибрало ка, щоб якийсь приблудний протяг зненацька війнув залою Діксі-Піґ і відхилив гобелен. Лише на секунду чи кілька секунд, але достатньо для того, щоб Мія побачила іншу залу — залу для приватних бенкетів — за ним.
За довгим дерев’яним столом, під сяючою кришталевою люстрою там сиділо близько дюжини чоловіків і жінок з обличчями яблучних ляльок,[140] поморщених, покривлених віком і злобою. Губи в них були вивернуті, демонструючи цілі пачки жахливих зубів; ті дні, коли хоч хтось з цих монструозних істот ще був спроможний закрити роти, давно минули. Очі в них були чорні, з їх кутиків сочилося щось смердюче, схоже на дьоготь. Шкіра в них була жовта, поцяцькована зубами й клоччям облізлої шерсті.
— Що це за таке? — зойкнула Мія. — Хто, заради богів, вони такі?
— Мутанти, — сказала Сюзанна. — Чи, може, правильніше сказати, гібриди. Та й яка різниця, як їх називати, Міє. Ти ж побачила головне, чи не так?
Так, і Сюзанна це знала. Хоча оксамитова драпіровка відхилилася лише на коротку мить, і цього часу вистачило, щоб їм обом помітити встановлений посеред столу рашпер і безголовий труп, що вертівся на ньому, вже з підрум’яненою, поморщеною шкірою, з якої скапував ароматний сік. Ні, запах звідти доносився не свинини. Те, що вертілося на рожні, рум’яне, як добре відгодований каплун, було людським немовлям. Істоти навкруг нього підставляли під крапельки з нього делікатні порцелянові чашки, цокались ними одне з одним… і випивали.
Протяг ущух. Гобелен повернувся на місце. І перш ніж породіллю знов підхопили під руки і потягли з ресторанної зали далі, у глиб цієї будівлі, що тягнулася крізь багацько світів вздовж Променя, вона второпала, який жарт приховано на цій картині. Не куряче стегенце підносив собі до рота Артур Ельд, а дитячу ніжку. Бокал, що його підняла для тосту леді Ровена, наповнено було не вином, а кров’ю.
— Хайл, Міє! — вигукнув знову Сейр. О, настрій у нього був чудовий, адже довгождана голубка нарешті повернулася до голубника.
— Хайл, Міє! — заволав у відповідь натовп. Це вже звучало, немов гасло якихось ошаленілих футбольних фанатів. До славословлення приєдналися також і ті, з-за гобелену, хоча їхні голоси звучали приглушено, немов гарчання. Ну таки звісно ж, роти їх були забиті їжею.
— Хайл, Мати! — цього разу Сейр глузливо їй вклонився, підкреслюючи глузливість своєї до неї поваги.
— Хайл, Мати! — підхопили вампіри й ниці люди, і під хвилю цієї глумливої овації її потягли геть, спершу на кухню, потім до комори, а відтак і далі, униз сходами.
ВІСІМНАДЦЯТЬ
Сюзанна впізнала кухню Діксі-Піґ через огидний запах того, що там готувалося: зрозуміло, що не свинини, а того, що пірати вісімнадцятого століття називали довгою свининою.
Скільки вже років цей аванпост обслуговує вампірів і ницих людей Нью-Йорка? З часів Каллагена, з сімдесятих-вісімдесятих? З її часів, із шістдесятих? Майже напевне, що довше. Сюзанна мала підозру, що якась версія Діксі-Піґ існувала вже у часи голландців, тих, що відкупилися від індіанців торбами з бісером і вкоренили тут свої кровожерливі християнські вірування набагато глибше, ніж власний прапор. Практичний народ, ці голландці, мають смак до свинячих реберець і не терплять магії, ані чорної, ані білої.
Вона встигла побачити достатньо, щоб упевнитися, що ця кухня — близнючка тієї, яку вона відвідувала в надрах замку Дискордія. Тієї, де Мія вбила пацюка, який намагався привласнити останню їжу, що залишилась там, шматок засмаженої в духовці свинини.
«От лишень не було там ні духовки, ані смаженини, — подумалось їй. — Та й кухні не було, чорт забирай. Було порося за повіткою, у Тіана й Залії Джефордсів. Убила його й випила його гарячу кров — саме я, не вона. На той час вона вже майже цілком мене захопила, хоча я про те ще не здогадувалась. Цікаво, а як Едді…»
140
Яблучна лялька — знову модна традиційна лялька американської бідноти старих часів: пізно восени, коли вологість повітря зменшується, на очищеному від шкірки яблуці врізається людське обличчя, яблуко насаджується на дротяний каркас у формі людської фігурки і висушується кілька днів або тижнів, потім фігурка одягається в пошитий вручну одяг.