Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— Ти теж збираєшся в лісову школу?
— Так, на той рік,— пожвавішала дівчина.— Чого ти питаєш?
— Хотів знати. Виходить, тебе тут цілими місяцями не буде. А я?
У виразі її обличчя було якесь велике, напружене чекання. Але Едек нічого не сказав, посмутнів тільки.
Уже не вернувся попередній безтурботний настрій. Якась хмара наплила на їхні думки.
Дома на них чекали. Дзядоні обоє були якісь урочисті, навіть одягнені по-святковому.
На столі поміж тарілками стояла пляшка прозорої горілки солом’яно-салатового кольору, Едекові вгадалися перші весняні серпанки на березах, які після зими повертаються до життя. Вони були такого ж ніжного кольору.
Віка з неприхованим подивом поглядала на батьків.
— Що ви тут затіваєте? — прошепотіла вона.
Старший лісничий усміхнувся, налив горілки, підвівся з чаркою в руді.
— Сьогодні в обід бачив я прокурора...— Він трошки переждав, зиркнув по-змовницькому на доньку, яка зненацька зашарілася, либонь, уперше відтоді, як Едек познайомився з нею. І вів далі: — Дізнався від нього про один факт. Віка відрекомендувалася йому як наречена підозрюваного Залєського... Що ж тут робити? Не лишається нічого іншого, як поздоровити вас і проголосити тост за ваш успіх.
Уже втретє геть ошелешений Едек помітив у очах старшого лісничого ті самі бісики, які так добре знав у Віки. Дівчина спочатку жахнулась, а потім опустила голову і сиділа, не наважуючись підвести очі.
Випили. Горілка була холодна і чудова на смак. Настояна на травах.
Дзядоньова розчулилась, пухлими руками ніжно обнімала молодих. Едек остовпів, відчуваючи на лобі поцілунок пана Дзядоня. «Як у давніх романах»,— подумав, а проте вся ця сцена видалася йому прекрасною.
Тільки через деякий час до Віки повернулася її звичайна впевненість.
— Ловко я влаштувалася в цій справі. Татко так присадив мене. Виходить, ніби я перша освідчилась... То була вимушена ситуація. Але тепер я вже не могла відступити, бо...
— Віка...— Едек мало не застогнав од захоплення.
А потім вони ще сиділи удвох на ганку. На подвір’ї сюрчали коники. Десь у лісі погукувала сова. Кажани, кружляючи, шуміли крилами, пищали, наче миші.
— Колись ти казала, що це місце, де козам роги правлять. Я думав, ти мала слушність. Глухий закуток, нудьга, відлюддя. Це, зрештою, і так, і ні. Тут дуже багато всього діється. А для мене...
Дівчина притулилася до його плеча.
— Що для тебе?
Едек був дуже серйозний.
— Для мене це тільки початок якогось повного життя... Доти я помилявся, наївно думаючи, що саме там повнота. Ех, давня історія. А мені ж не раз кортіло вернутися туди. І може, й повернувся, якби не ти. Бо, розумієш, у житті треба мати якусь підтримку, не можна весь час бути самому, і, мабуть, найкраще, коли таку підтримку знаходиш у іншій, найближчій тобі людині...
Ріка поцілувала його.
Коли Едек повернувся до лісництва, у Метека ще світилося — зубрив хлопець. Едек почалапав до нього нагору. Балакали про се, про те, Метек непомітно придивлявся до товариша. Щось він сьогодні такий урочистий.
Нарешті Едек переміг себе, сказав тихо:
— Знаєш, Метек, ми з Вікою заручилися.
— Отакої! А я сушу голову, чого це ти в такому настрої, як на Великдень. Давай лапу, старий! Давай лапу!
Коли трохи заспокоїлись, Едек знову повернувся до того, що його мучило.
— Ти тільки не смійся, Метек... Коли поїдеш, я хотів би, щоб ти узнав, чи ще можна, так як ти, скласти іспити на атестат зрілості... Бо...
— Не кажи, я вже знаю! Можна, певно, що можна. Я все тобі владнаю...
— Я ще не вирішив, але, бачиш, Віка теж збирається вступати в лісову школу. А є ж такі студентські подружжя...
— Є, є. Правду кажеш, чоловіче.
— Я ще тільки хочу довідатися про це...
— Не мороч голови. Ми ж не сьогодні познайомились.
— То я вже піду.
— Завтра знову батькові доведеться вино ставити,— засміявся Метек, доброзичливо дивлячись услід товаришеві.
Едек не пішов у свою кімнату. Надто багато вражень було в той день, щоб він міг думати про сон.
Подався до озера, сів край помосту, що виступав далеко в воду. Хмари розійшлися ще ввечері, ясно було, тихо. Над лісом виплив місяць. Кинув широку смугу вподовж озера.
Таємниче зашелестіла листям осика.
На помості щось ворухнулося, завмерло. А потім об дошки застукотіли пазури. Едек здригнувся, глянув назад. До нього сунувся вгодований, гладкий Мовчун. Пирхав і сопів. І ще принюхувався, підходячи.