Там, де козам роги правлять

— Я приїхав. Випили ми, як завжди. І він каже мені, що тут є невеличкий банк у старому будинку, навіть сейфа нема, тільки спеціальне сховище в підвалі. Ну, і домовилися на вчора. Залєський залізякою стукнув сторожа, ми розбили задню стіну, все було тихо, бо ніч же, кого там що обходить, а банк ще трохи й на одшибі... Залізли всередину, вже добиралися до підвалу, нелегко це було, бо я на відмичках і всяких інших зломщицьких штуках не розуміюся, пильнував тільки, а грабував Залєський... І тоді раптом ми почули чиїсь кроки. Кинулися тікати, але навколо вже була міліція. Ну, мене взяли, а він утік, тепер теж попався. Я, пане прокуроре, одразу вам сказав правду. Може, на якийсь рік менше дадуть, еге ж? І ти, Едек, признайся, не вийшло, що ж тут уже брехати...

О боже, коли б можна було трахнути його в ту огидну скривлену посмішкою пику. Розтрощив би її, ні, більше — убив би гада. Але вартовий тримає, нічого не вдієш. Це він мстить за Ольштин, а за чаркою вдавав такого приятеля. Брудне діло, що його робити?

— Залєський, ви знаєте Фльорчака?

— Пане прокуроре, я не знав, що Красавчик — це Фльорчак... Цього знаю.

— Як ви кажете? Красавчик?

Едек помітив, як по обличчю Красавчика пробігла тінь занепокоєння. Розкриття клички, певно, було не на руку йому.

— Так. Я знав його, але мало. Ми ніколи не були друзями. Бився з ним один раз, бо він напав на мене. І потім побачив його оце кілька днів тому, тут, у Піші. Пили з ним у закусочній. Але ніякого банку я не знаю.

— Ну, добре, добре... Виведіть Фльорчака.

Коли вони знову лишилися втрьох з писарем, прокурор довго дивився на Едека. Не міг заглушити почуття якоїсь симпатії до юнака. Той, другий, одразу видно,— нікчема, а цей? Зовні навіть цілком порядний. Але що ж, факти — це все-таки факти.

— Ну що, Залєський, тепер ви вже признаєтеся, після того, що почули з уст Фльорчака?

— Неправда, усе це неправда, пане прокуроре!

— Що ти скажеш,— зітхнув прокурор.— Клопіт мені з вами, та й годі. Почнемо спочатку... Отже, коли ви познайомилися з Фльорчаком? Які були стосунки між вами? Але спершу скажіть, чи ви згадали, де були учора вночі?

— Мені не треба згадувати, я знаю. Але... але не можу сказати.

— Ну добре, добре. То як же ви знайомі з Фльорчаком чи то Красавчиком?

Минуло дві години, прокурор так нічого й не добився, зате Едека охопила чорна розпука. Хлопець не бачив ніякого виходу з тієї халепи, в яку втягнув його Красавчик. Не міг же він признатися, що цілу ніч був із Вікою. Ні, такого свинства він не зробить. Та ще коли все складається так похмуро... Собача доля. Чорт його поніс восени до того Піша. І справді чортова дірка.

За наступні два дні допитів справа не зрушила з місця. Едек відповідав коротко, був уже геть вимучений, готовий покластися на ласку долі. Навіщо захищатися, шукати всякі доводи, коли з-за них одразу виринає те саме: які стосунки зв’язували його з Фльорчаком, що він робив тої ночі, чим оглушив сторожа, як узнав, де зберігаються в банку гроші, чому так уперто не хоче признаватися? Весь час те саме й те саме. Навіщо заперечувати? Думав, чи не відмовитися взагалі давати зізнання? Кому потрібна ця ідіотська гра в піжмурки?