Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— Віка...— шепнув.
— Що? — засміялася вона.
Старший лісничий побачив звернений до нього непевний погляд хлопця і теж засміявся.
— І так буває, мій любий,— сказав. А потім додав: — Певно, вам хочеться десь прогулятися. Повертайтеся скоріше, я хотів би поговорити з вами.
Віка питально зиркнула на батька. Що це за нова ідея? Нічого їй про те не казав. А втім, у цю мить її дужче захоплювала майбутня прогулянка.
— Чудово, я тільки візьму жакет, може, буде дощ.
Коли вона повернулася, Едек несміливо сказав про свій намір.
— Я хотів би разом з тобою поїхати до Вілі, знаєш, тієї дівчини з Карвиці, бо й вона, так само як і ти, приходила до прокурора.
Побачив великі, здивовані очі.
— Ти знаєш про це? І знаєш усе, що я казала? А та Віля, не розумію...
Прокурор сьогодні сказав мені, що то було так гарно з твого боку...
— Нормально,— обірвала вона.— Але Віля?
— Вона теж прийшла і сказала, що тої ночі я був разом з нею. А вийшло з цього таке, що прокурор не повірив ні тобі, ні їй.
— Дурна. Але чого вона? Едек, хіба вона теж...
— Ні, це ж та дівчина, що з-під трактора... пам’ятаєш? Потім я тільки раз бачив її. Думаю, що то просто із вдячності за те.
— A-а, справді,— Віка заспокоїлась. І знову спитала: — Що тобі прокурор казав про мене?
Вони посідали на ганку, і Едек докладно оповів про свою ранкову розмову з прокурором. Дівчина уважно слухала. І хлопцеві здалося, ніби в якусь мить вона зітхнула з полегкістю.
— ...і тому я хотів, щоб ми заїхали до неї. Треба ж подякувати,— закінчив Едек.
Зараз же й поїхали, тільки задиміло.
У Карвиці застали Вілю, коли вона гуляла з нареченим у садку. Едек зніяковів. Не може ж він при цьому хлопцеві дякувати дівчині за такі свідчення. Не знав, як і вийти з цього становища. А тим часом піддався загальному настрою. Віля просто засяяла, побачивши його. А найцікавіше те, що вродливого хлопця, здавалося, це зовсім не бентежить. Він навіть звернувся до Едека:
— Виходить, Віля все-таки помогла... Бо ми непевні були. Він так суворо прийняв її...
Едек вирячив очі.
— А ви знаєте?
Молодий мазур вибухнув сміхом.
— Певно, що знаю. Ми через місяць одружуємось, як же я міг не знати?
Едек усе ще нічого не розумів. Питально глянув на Віку, але з виразу її обличчя збагнув, що й вона розуміє не більше за нього. Усміхнувся непевно, бо що він міг сказати?
Мазур дивився то на нього, то на неї. І ще дужче зайшовся сміхом. Віля теж весело поблискувала очима.
— Ми разом придумали це,— показала вона на нареченого.
Едек уже зовсім отетерів. Тоді мазур доказав усе.
— Бачите, в ту ніч ми з нею вдвох гуляли... Але кому до того діло. Ми були певні, що тут діється якась кривда, то як же не рятувати людину? Коли б не ви, то й Вілі не було б зі мною.— Він досить безцеремонно пригорнув дівчину до себе. А вона геть зашарілася — збентежив і цей жест, і сказані раніше слова про ту ніч...
Тепер і Віка не могла стримати сміху. І Едекові все видалося дуже забавним.
Коли від’їздили, мазур звернувся до них урочисто й поважно:
— На нашому весіллі ви неодмінно будете. Ми ще приїдемо запросити вас.
А потім, усміхаючись, глянув на них:
— Щось мені здається, у вас теж весілля не за горами, еге ж?
Едек не пам’ятав, чи він коли в житті був так збентежений. А бодай їй всячина, цій парі. Але в той же час якась тепла хвиля хлюпнула в його серце. Віка, весілля... Що за марення!
Напівдорозі назад він раптом з’їхав на бічну стежку. Оглянувся на дівчину. Вона схвально кивнула головою.
— Розумієш, мені хотілося тебе поцілувати,— сказав, обнімаючи її.— Дома нас жде твій батько...
— Нарешті,— зітхнула Віка. В її очах блиснули бісики, кінчик носа зморщився.
— Віка.— Едек на мить одірвався від неї.— Я так сумував за тобою.
— Я думаю,— пирхала вона, знову підставляючи йому губи.
А потім вони ще довго гомоніли, сидячи на підстеленому піджаку Едека.
Хлопець дивився на помережаний довгими тінями ліс, слухав щебетання пташок, милувався буйною зеленню і цвітом.
— Знаєш,— мовив,— ця пуща дуже гарна. Мені здається, що я зрісся з нею, що ніде, окрім неї, не був. Хотів би лишитися тут назавжди...— І замовк. Згадав свої думки про це. Адже для нього, власне, тут немає місця. Добре бажання — цього ще мало. Той, хто хоче бути в лісі, повинен і сам щось давати лісові. Едек заздрісно подумав про Метека, про його майбутнє навчання в лісовій школі. Та й Віка...