Там, де козам роги правлять

Старшого лісничого не було вдома. Поїхав десь у ліс. На мокрій землі ще видно було слід мотоцикла. А господиня, побачивши хлопця, мало глечика з рук не випустила. Хутенько відставила його. І не встиг Едек оглянутися, як вона обняла його.

— Бідолаха! Нарешті тебе випустили. Скільки вже Віка нажурилася.

Трохи отямившись після такого привітання, все ще схвильований, відчуваючи, як у серці йому щось тане, Едек несміливо попросив:

— Чи не могли б ви подзвонити Віці, сказати, що я повернувся і після обіду приїду до неї?

— Голубчику, ти й сам їй можеш це сказати.

Жінка допомогла йому, покрутила ручку застарілого апарата, потім назвала номер.

— Це Дзядоньова, будьте ласкаві, покличте дочку...— І передала трубку Едекові.

Він почув її голос, про який стільки думав удень і вночі, коли був’ у в’язниці: «Мама? Що сталося?..» Хлопець кашлянув і сказав:

— Це я, Віко...

Раптова тиша в трубці занепокоїла його. В чому річ? А тоді дівчина вигукнула його ім’я, голосно, дуже голосно, і одразу почала розпитувати — де він, коли випустили, як себе почуває, що тепер робитиме; нарешті сказала, що сьогодні вона раніше звільниться з роботи, бо... Не докінчила речення, але ж він і так знав.

Дзядоньова стояла, склавши руки на фартусі, і всміхалася. Едек поклав трубку, приголомшено глянув на господиню, закусив губу, в очах йому щось затуманилося. Боже, не можна ж плакати, це ж соромно. Але йому було так добре, так радісно, він відчув себе в цю мить таким щасливим.

І через годину, сидячи в Сумах за столом, перед тарілками, які щедро наповнювала пані Гелена, Едек усе ще не міг отямитися від тієї великої-превеликої радості. Скінчилися перші сердечні привітання. Лісничий поволі смоктав червоне вино, яке появилося на столі спеціально задля такої оказії, мружив очі і в подиві хитав головою:

— Облиш, людино добра, щастить же тобі! Як сам чого не натвориш, то за іншого посадять. Це була брудна справа. Ми вже по-всякому пробували воювати за тебе, аякже...

— Знаєш, я зовсім не міг учити. А іспит на порозі,— додав Метек.— Тепер уже буду спокійно надолужувати.

— З ним іще півбіди. А от Міхал зовсім здурів. Ходить і ходить за всіма по п’ятах і переконує, що ти не винен, що то помилка, що він знає це найкраще. І до Піша їздив, добивався навіть побачення з тобою в тюрмі. Не сповна розуму хлопець. Хоч, правда, і йому на голову впало багато чого. То Кульчик загинув, тоді тебе посадили,— швидко сиплючи словами, розповідала пані Гелена.

— Пийте, хлопці, а мені треба на роботу. Добре, що все це вже скінчилось... Але тепер я не дивуюся, що ти в Ольштині побив того Красавчика. Так йому, негідникові, й треба, де ж це видано — свою вину звалювати на когось!

Вино було слабеньке, проте Едекові шуміло вже в голові. Як тільки появилася змога, він вирвався і побіг на озеро.

Крізь перисті молочно-білі хмари час від часу грайливо виглядало сонце. Тоді вода, що ліниво хлюпотіла об береги, іскрилася, відбиваючи світло. Недалеко від берега плавали норці, вони то сиділи, погойдуючись, на воді, то швидко, мов живі торпеди, кудись мчали. Над лісом терпляче ширяв великий яструб.