Трилогія смерті

Двадцять хвилин пішло на те, щоб підчистити й вивезти працю всього життя Роя Гольдстрома, прихопивши, на рипучому візку, ще й валізу, в якій, зігнуте й невидиме, лежало тіло мого друга.

Коли ж двері загрюкнулися востаннє, я викрикнув усю свою муку, все горе — супроти ночі, смерті, клятого лікаря, тих чоловіків, що подалися геть. Зціпивши кулаки, я кинувся бити повітря — й закляк, засліплений слізьми. Аж коли я простояв отак довгу часину, трусячись і ридаючи, я раптом уздрів якусь неймовірну річ.

Там, притулений до північної стіни павільйону, стояв стіс обернених один до одного дверних фасадів, достоту оті всі підвіконня й двері, в які ми з Роєм були пірнали напередодні.

А посередині перших дверей тулилася якась маленька, але знайома скринька. От ніби хтось там її просто випадково забув. Але я зрозумів: то подарунок мені.

Рою!

Я кинувся наперед — і став, задивившись униз, і таки торкнувся скриньки. Шеп-шелеп.

Хоч би що там лежало, всередині, воно шелепало.

Чи ж там лежиш ти, тіло, що так тихо шелестіло там, на мурі, в дощ?

Шеп-шелеп-анімурмур.

Прокляття! І думка: чи ж я тебе коли здихаюсь?

Я хап скриньку та ноги на плечі — і драла.

Але добіг до вхідних дверей і став як укопаний.

Заплющившись, утер рота й тільки тоді поволі відчинив двері. Ген там, уже далеченько по алеї, прибиральники саме звертали за ріг — до теслярні й великого залізного крематорію.

Док Філіпс, ідучи слідом за ними, на мигах давав указівки.

Я здригнувся. Якби я прибув сюди на п’ять хвилин пізніше, то підгодився б якраз на той момент, коли він знайшов Роєве тіло та зруйновані світові столиці. І тоді й моє тіло опинилося б у тій валізі, разом із Роєвим!

Моє таксі чекало за павільйоном № 9.

Поруч — телефонна будка. Я упхався туди, вкинув монету, набрав поліцію. Обізвався голос: «Так? Алло, так, алло, так!»

А я тільки п’яно хитався в будці, витріщившись на слухавку, мов на дохлу гадюку в моїй руці.

І що я міг сказати? Що павільйон звукозапису очищено й він тепер порожній? Що крематорій, либонь, уже й розкочегарили, і, поки прибудуть патрульні машини зі своїми сиренами, анічим поліція тут уже не зарадить?

А далі що? Я лишаюся тут сам-один, без зброї, без захисту, без доказів?

Мене виженуть, а то й уб’ють — і перекинуть через отой мур, на вічний спочинок?

Ні!

Я зойкнув. Хтось загупав по мені молотком, аж череп мій обернувся червоною глиною, битою-рваною, мов та плоть Чудовиська. Хитаючись, я зробив спробу вибратися на волю, але мене відкинуло назад, і я мусив душити свій власний переляк у закритій труні, але ніяк не міг розбити її скляне віко…

Тут двері телефонної кабіни розчахнулись.

— Ви не туди відкривали! — сказав мій таксист.

Я якось пришелепкувато засміявся і дозволив йому вивести мене з будки.

— А там ви щось забули.

І виніс мені скриньку, яка була впала на підлогу будки.

Шеп-шелеп-шелеп.