Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
— А ви не могли б перевести мову на щось інше і їхати трохи швидше? Бо тут так і дивись, що дідок Меррівезер вигляне зі своєї крамнички, побачить мене й доповість цій старій... Я хочу сказати — місіс Меррівезер!
Рет легко шмагонув батогом кобилу, і вона жваво потрюхикала до П’яти Променів і далі через залізничні колії, що ділили місто навпіл. Саме прибув поїзд з пораненими; і люди з ношами квапливо сновигали туди-сюди під спекотним сонцем, переносячи потерпілих до санітарних фургонів та критих інтендантських підвід. Дивлячись на них, Скарлет не відчувала ніяких докорів сумління, а тільки величезну полегкість, що їй пощастило втекти.
— Мені до чортиків обрид цей шпиталь,— заявила вона, обсмикуючи широку спідницю й тугіше зав’язуючи під шиєю стрічки капелюшка.— З кожним днем більше й більше поранених. Це все через генерала Джонстона. Якби він стояв собі під Долтоном, то янкі...
— А він і стояв, нерозумне ви дитятко. Тільки якби він і далі там стояв, Шерман обійшов би його з флангів і розчавив, як у лещатах. І тоді було б втрачено залізницю, за яку, власне, і точиться боротьба.
— А, що там! — сказала Скарлет, яка на військовій стратегії і близько не розумілася.— Однаково він винен. Йому слід було б щось придумати, і, по-моєму, його треба зняти. Чом він не зупиниться й не дасть відсічі, а тільки відступає?
— Ви така сама, як і всі оті крикуни: «Геть Джонстона!», які винуватять його за те, що не здійснив неможливого. Під Долтоном він був Христос Спаситель, а під Кеннесоу вже став Іудою Відступником,— і все це за якихось півтора місяця. А дайте йому відігнати янкі хоч на двадцять миль, він знову стане нашим Спасителем. Моє дитятко, Шерман має вдвічі більше солдатів, ніж Джонстон, і може дозволити собі втрачати двох чоловік на одного нашого славного хлопця. А Джонстон не може ані душі втратити. Йому кров з носа потрібні підкріплення, але що він дістає? «Браунових пестунів». Дуже велика з них допомога!
— А міліцію і справді пошлють на фронт? І внутрішню гвардію? Я не чула. Звідки ви знаєте?
— Такі чутки ходять. Вони поширились, коли сьогодні вранці прибув поїзд з Мілледжвілла. Міліцію і внутрішніх гвардійців мають послати на підмогу генералові Джонстону. «Браунові пестуни», гадаю, скуштують нарешті пороху, і для багатьох з них це буде чимала несподіванка. Вони ж і на думці не мали, що коли-небудь опиняться під кулями. Губернатор трохи не клявся їм, що до цього ніколи не дійде. Ото пошиються в дурні! Їм здавалося, що вони убезпечені від фронту, оскільки губернатор вистояв навіть проти Джефа Девіса й таки не послав їх до Вірджинії. Сказав, що вони потрібні для оборони штату. Хто ж бо думав, що війна докотиться до їхнього двору і доведеться й справді боронити свій штат?
— Та як ви можете брати їх на сміх, серця у вас немає! Подумайте лишень, якого похилого віку джентльмени й зовсім зелені підлітки у гвардії! По-вашому, і малий Філ Мід, і дідок Меррівезер, і дядечко Генрі Гамільтон теж повинні піти на фронт?
— Я не казав про хлопчаків і ветеранів мексиканської війни. Я казав про таких бравих молодців, як Віллі Гіней, що залюбки хизуються формою й вимахують шаблею...
— А ви самі?..
— Мені цим не дошкулите, дорогенька! Я не ношу форми й не розмахую шаблюкою, і доля Конфедерації мене анітрохи не обходить. Та й взагалі я вам скажу, що я не збираюся важити життям ні у внутрішній гвардії, ні в будь-якому іншому формуванні. Мені довіку вистачить моєї муштри у Вест-Пойнті... А Бувальцеві Джо — що ж, нехай йому щастить. Генерал Лі не може послати йому ніякої допомоги, бо сам по вуха зав’яз у Вірджинії. Отож війська штату Джорджія — це єдине підкріплення, на яке Джонстон може сподіватись. Хоча він заслуговує на краще, бо з нього великий стратег. Він завжди справляється встигнути на місце раніш за янкі. Але мусить щоразу відходити назад, щоб утримати залізницю. І затямте мої слова: кали янкі виб’ють його з гір сюди, на рівнину,— він пропав.
— Сюди? — скрикнула Скарлет.— Ви ж чудово знаєте, що так далеко янкі ніколи не дійдуть!
— Від Кеннесоу сюди всього двадцять дві милі, і я готовий битись об заклад з вами...
— Рете, гляньте-но в кінець вулиці! На ту юрбу! Це не солдати... І куди вони йдуть? Боже, та то ж негри!
Над вулицею здіймалася велика хмара рудої куряви, і з тієї хмари долинав тупіт багатьох ніг і хор доброї сотні гортанних негритянських голосів, що безтурботно виспівували духовний гімн. Рет зупинив екіпаж на узбіччі, і Скарлет зацікавлено приглядалася до спітнілих негрів з лопатами й кайлами на плечах, що їх супроводили офіцер та рій солдатів з відзнаками інженерних військ.