Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Їй так було гидко стояти біля доктора Міда й стримуватись, щоб не виблювати, коли його блискучий ніж розпанахував заражену гангреною плоть! А ще яким жахом проймали її зойки з операційної, де ампутовано кінцівки! І як млоїло її, якою безпорадною вона себе почувала перед цими сполотнілими обличчями скалічених чоловіків, які дожидали своєї черги до палати, звідки чулися ті зойки, дожидали, що ось зараз лікар скаже їм моторошні слова: «Як не прикро, хлопче, але руку доведеться відтяти. Так, так, я розумію, але бачиш оці руді плями? Мусиш таки розпрощатися з рукою».
Хлороформу було тепер зовсім мало, і його берегли тільки для найтяжчих ампутацій, а опій став рідкісною коштовністю, яку давали хіба що вмирущим, аби полегшити перехід на той світ, тоді як живі мусили терпіти свої болі. Хініну та йоду взагалі вже не стало. Так, Скарлет усе це остобісіло, і цього ранку вона позаздрила навіть Мелані, яка через вагітність могла не працювати у шпиталі. В ті дні то була чи не єдина поважна в очах громадянства причина, що увільняла від шпитальних обов’язків.
Коли надійшов полудень, Скарлет скинула фартуха й нишком вислизнула зі шпиталю, поки місіс Меррівезер засіла писати листа для одного довгов’язого неписьменного горянина. Вона відчувала, що довше вже не втримає. Вистачить з неї цього ярма. Крім того, вона знала, що ось-ось прибуде черговий ешелон з пораненими, і тоді роботи буде до самої ночі — може, й попоїсти навіть не вдасться.
Вона хутко пройшла два квартали до Персикової вулиці, вдихаючи чисте повітря на повні груди, наскільки дозволяв їй туго зашнурований корсет. На перехресті вона зупинилась, непевна, куди податись далі: йти додому, де тітонька Туп, було соромно, назад до шпиталю нізащо не хотілось. Аж раптом вона побачила, що вулицею проїжджає Рет Батлер.
— Та у вас вигляд, як у дочки лахмітника,— зауважив він, змірявши поглядом її латане блідо-бузкове платтячко, мокре від поту та розхлюпаної води з миски. Скарлет уся знітилася і мало не зірвалася зі злості. І чого він завжди звертає увагу, як жінка одягнена, та ще дозволяє собі такі нетактовні зауваження про її нечепурний вигляд?
— Я не хочу вас навіть слухати. Краще зійдіть і допоможіть мені сісти, а тоді одвезете кудись, де ніхто б мене не бачив. Я не хочу вертатись до шпиталю, хоч би мене мали й повісити! Хай йому всячина, але я не починала цієї війни, то чого б це я мусила заморити себе до смерті і...
— Це ж відступництво від Нашої Священної Справи!
— Дорікав казанок горняткові, що чорне. Підсадіть-но. Мені байдуже, куди ви їдете, але спершу ви повинні повезти мене на прогулянку.
Він скочив на землю, і вона раптом подумала, як приємно бачити нормального чоловіка — не безокого чи безрукого, не блідого від болю чи жовтого від малярії, чоловіка дужого й при тілі. І до того — ошатно вбраного. Штани й куртка були на ньому з однакової тканини і добре припасовані, а не висіли складками й не були затісні, щоб обтяжувати рухи. І новенькі, а не обстріпані, коли крізь дірки в штанині прозирає брудна волохата нога. Він мав такий вигляд, наче ніякі клопоти не обсідали йому голову, що не могло не вражати в ці дні, коли всі чоловіки були стурбовані, стривожені й похмурі. На смуглявому обличчі стояла погідність, а його червоні уста з тонким, як у жінки, чуттєвим вигином ледь усміхнулися, коли він підсаджував Скарлет.
Рвучким рухом він сів поряд з нею, і м’язи його дужого тіла заграли під ладно скроєним костюмом, а Скарлет знову, як бувало вже не раз, гостро відчула неабияку фізичну снагу Рета. Немов зачарована, вдивлялася вона в обриси його кремезних плечей, і якесь невиразне збентеження, навіть острах охоплювали її. Тіло Ретове здавалося таким самим дужим і нещадним, як і меткий його розум. При тім ця сила була якась легка й граційна, мов у пантери, що лінькувато вигрівається на сонці, але кожну мить готова скочити на свою жертву.
— Ну ж і мала ошуканка з вас! — мовив він, прицмокуючи на коня.— Протанцювали всю ніч з солдатами, дарували їм троянди й стрічки, присягалися у відданості нашій благородній Справі, а як постала потреба перев’язати кілька ран та зловити пару вошей,— шаснули в кущі.