Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Залізниця. Вона все так само була в їхніх руках, ця благенька спарена залізна стяга, що звивисто тяглася сонячною долиною у напрямку до Атланти. На нічліг солдати влаштовувались так, щоб бачити блідуватий полиск рейок під зоряним світлом. А коли вони падали під кулями, то останніми образами в їхньому примерхлому зорі були рейки, які сліпуче сяяли в нещадній спекоті, і гаряче марево над ними.
Конфедерати відступали далі в долину, а поперед них сунула армія біженців. Плантатори й фермери, багаті й бідні, чорні й білі, жінки й діти, старі й умирущі, каліки й поранені, жінки при надії — усі вони затовпили дороги на Атланту, хто пішки, хто в поїзді, хто верхи, хто у колясках і на возах, завантажених скринями й усіляким хатнім добром. Біженці миль на п’ять випереджували відступаючих — вони зупинялися і в Резаці, і в Калгоуні, і в Кінгстоні, за кожним разом сподіваючись почути, що янкі відкинуто назад і що тепер вони можуть вернутися до своїх домівок. Але не було для них вороття на цьому розжареному від сонця шляху. Війська в сірому проминали порожні особняки, покинуті ферми, безлюдні хатини з розчиненими навстіж дверима. Де-не-де залишалася у себе в садибі самотня жінка в гурті кількох переляканих рабів — вони виходили на дорогу привітати солдатів, приносили криничної води спраглим, перев’язували рани пораненим, ховали на своїх родинних кладовищах померлих. Але переважно сонячна далина була безлюдна й пустельна, і тільки занедбані посіви самі собою достигали на полях.
Знову обійдений з флангу біля Калгоуна, Джонстон відступив до Андерсвілла, де сталася гостра сутичка, тоді до Касвілла й зрештою на південь до Картерсвілла. Тепер уже ворог просунувся на п’ятдесят п’ять миль за Долтон. Відступивши з запеклими боями ще на п’ятнадцять миль, південці окопалися під Нью-Гоуп-Черчем з наміром стримати дальший наступ янкі. Сині лави невблаганно насувалися, звиваючись, мов страховинні змії,— вони люто нападали, зазнавши втрат, відступали, але щоразу атакували знову. Жорстокі бої під Нью-Гоуп-Черчем точились одинадцять днів поспіль, і всі напади ворога було відбито, ще й з великими втратами з його боку. Але після цього Джонстона знов обійшли з флангу, і він мусив своє знекровлене військо відвести ще далі на кілька миль.
Конфедератів страшенно багато полягло й було поранено під Нью-Гоуп-Черчем. Атланта вжахнулася від неймовірного напливу поїздів з пораненими. Ніколи досі, навіть після битви при Чікамаузі, тут не бачено такої великої кількості потерпілих. Шпиталі були забиті вщерть, поранені лежали на підлозі в порожніх складах і на паках бавовни в коморах. Жертви війни заповнили всі готелі й заїзди, та й приватні будинки теж. Скількись їх припало і на дім тітоньки Туп, хоч і як вона протестувала, що це вкрай непристойно — тримати в домі чужих чоловіків, коли Мелані при надії і видовище крові та ран може викликати в неї передчасні пологи. Але Мелані підтягла вище верхній обруч криноліну, приховуючи округлість своєї фігури, і поранені заполонили цегляний будинок. Відтоді без кінця доводилося готувати їжу, підносити, перевертати й обмахувати віялом поранених, прати й скручувати бинти, проріджувати марлю, і навіть довгими душними ночами не можна було склепити очей через постійне голосне марення непритомних у кімнаті опостінь. Врешті Атланта почала задихатись від надміру поранених, і потік їх стали спрямовувати до шпиталів у Мейконі та Огасті.
З припливом у місто поранених, що приносили суперечливі звістки, і дедалі більшого числа наполоханих біженців, Атланта, і без того перелюднена, тривожно загула. Маленька хмарка на крайобрії швидко розросталася у велику грозову хмару, в повітрі чулися повіви крижаного вітру.
Віри у непереможність південської армії ніхто ще не втратив, але всі — принаймні люди цивільні — втратили віру в генерала Джонстона. Таж від Нью-Гоуп-Черча до Атланти лише тридцять п’ять миль! Джонстон попустив, щоб янкі просунулися на шістдесят п’ять миль за три тижні! Чом він не затримав янкі, а весь час відступає? Нездара він, а то й ще гірше. Сивобороді діди з внутрішньої гвардії та міліції, сидячи в Атланті, як у Бога за пазухою, твердили, що вони провели б цю кампанію набагато успішніше, на доказ чого креслили на скатертинах карти військових дій. Коли почали загрозливо рідшати фронтові лави, Джонстон звернувся до губернатора Брауна, прохаючи підкріплення саме з цих внутрішніх частин, але тиловики почували себе у цілковитій безпеці. Адже свого часу губернатор уже відмовив у такому самому жаданні Джефові Девісу. То чого б він став поступливіший перед генералом Джонстоном?