Звіяні вітром. Кн.1

Передбачення доктора Міда збувалися — принаймні поки що. Джонстон і справді стояв неприступним бастіоном у горах під Долтоном, звідки було сто миль до Атланти. І так непорушно він стояв і чинив такий рішучий опір намірам Шермана пробитися в долину, звідки відкривався шлях на Атланту, що кінець кінцем янкі відійшли назад і почали радити раду. Не зумівши прорвати південську лінію оборони, вони під прикриттям ночі рушили в обхід гірськими стежками, щоб напасти на Джонстона з флангу й перетяти залізницю у нього в тилу, біля Резаки, що за п’ятнадцять миль від Долтона.

Оскільки ці дві неоціненні рівнобіжні штаби заліза опинилися під загрозою, конфедерати покинули стрілецькі криївки в горах, що їх так відчайдушно боронили, і швидким маршем під нічними зорями вийшли на Резаку найкоротшою прямою дорогою. Коли з передгір’я стали спускатись янкі, південці вже наладналися відбити їхню атаку: за брустверами розставлено батареї, полискували наїжачені багнети — усе, як було й під Долтоном.

Поранені, які прибули до Атланти з Долтона, принесли з собою не зовсім виразну інформацію про відступ Бувальця Джо до Резаки, і це атлантців здивувало й трохи стривожило. Виглядало на те, що на північному заході з’явилася невелика темна хмарка, звістуючи прийдешню літню бурю. Що собі думає генерал, дозволяючи янкі ще на вісімнадцять миль заглибитись у Джорджію? Гори — це природна фортеця, як-от і доктор Мід сказав. Тож чому Бувалець Джо не затримав там янкі?

Джонстонове військо під Резакою билося з мужністю розпачу і таки не пропустило янкі, але Шерман, вдавшись до того самого обхідного маневру, своєю потужною армадою вдруге обійшов противника напівкільцем, перебрався через річку Останолу і знову вийшов до залізничної лінії в тилу конфедератів. Солдати у сірому знов, щоб оборонити залізницю, мусили поспіхом кидати свої шанці, викопані в рудому глинищі, і, невиспані, знесилені безнастанними переходами й боями, повсякчас голодні, маршевою ходою відступили у глибину долини. До містечка Калгоун за шість миль від Резаки вони вийшли раніше за янкі, окопалися тут і наготувались дати північанам відсіч. Стався лютий бій, і атака янкі захлинулася. Виснажені конфедерати зі зброєю в руках попадали на землю, молячи в Бога хоч невеличкого перепочинку. Але перепочинок був не для них. Шерман невблаганно крок за кроком посувався вперед, обходячи їх широким півколом і примушуючи відступати далі, аби не допустити ворога до залізниці у себе за плечима.

Через нескінченні переходи конфедерати не мали коли й виспатись і були здебільшого такі втомлені, що їм ніякі думки не йшли до голови. Однак у короткі хвилини просвітлення вони вірили у Бувальця Джо непохитно. Вони знали, що відступають, але знали й те, що їх ані разу не побили. Просто в них було замало людей, щоб утримувати свої позиції і водночас відбивати обхідні маневри Шермана. Вони могли бити янкі й били їх щораз, коли ті зупинялися й зав’язували бій. Та чим скінчиться їхній відступ, вони не знали. Але Бувалець Джо знав що робить, і це їх задовольняло. Відступ він проводив майстерно, бо втрати їхні були незначні, а янкі вони й забивали, і в полон брали чимало-таки. Самі вони не втратили жодного фургона, а тільки чотири гармати. І залізницю за спиною в себе відстояли. Ні лобовими атаками, ні кавалерійськими наскоками, ні обхідними маневрами Шерманові не вдалося прорватись до залізниці.