Звіяні вітром. Кн.1

— А чого такий поспіх?

— Облога! Боже милий, облога! Я стільки наслухалась про облоги! Тато пережив одну облогу, чи то, може, його тато, але мій тато розповідав мені...

— Яку це облогу?

— Облогу Дрогеди[30], коли Кромвель переміг ірландців. Тоді обложені не мали що їсти, тато казав, що вони мерли з голоду просто на вулицях і врешті поїли всіх котів, і щурів, і навіть тарганів. Він казав, що наприкінці облоги вони навіть одні одних їли, хоч я так і не певна, вірити цьому чи ні! А коли Кромвель узяв місто, то всіх жінок... Облога! Мати Божа!

— Такої неосвіченої молодої особи, як ви, я зроду не зустрічав! Облога Дрогеди мала місце ще у тисяча шістсот якомусь там році, і містер О’Гара ніяк не міг бути її учасником. Та й, крім того, Шерман — це не Кромвель.

— Ні, але він ще гірший! Кажуть...

— Що ж до екзотичних наїдків, якими харчувались ірландці під час облоги... то я особисто волів би доброго соковитого щура, ніж оті потрави, які подають мені останнім часом у готелі. Ні, доведеться-таки вертатись до Річмонда. Там принаймні можна смачно попоїсти, коли маєш досить грошей.

Він насмішкувато спостерігав за переляком на її обличчі. Сердита сама на себе, що виказала перед ним свою стривоженість, вона вигукнула:

— А я й так не розумію, чому ви досі ще тут! Вас же тільки й цікавить, щоб жити з вигодами, наїдатись і... і все таке інше.

— Як на мене, то нема нічого приємнішого в світі, як добре попоїсти і м-м... все таке інше,— сказав він.— А відносно того, чому я тут... знаєте, я багато читав про те, як беруть в облогу фортеці чи міста, але на власні очі ні разу цього не бачив. Тож я й вирішив залишитись тут і придивитися. Мені це нічим не загрожує, бо я чоловік не військовий, а щось нове пізнати — завжди цікаво. Ніколи не проминайте нагоди пізнати щось новеньке, Скарлет. Це розширює розумовий обрій.

— Мій обрій і так досить широкий.

— Можливо, це й правда, хоч я б сказав... Але ні, це було б негалантно. А може, я тут для того, щоб урятувати вас, коли місто й справді опиниться в облозі. Я ще ніколи не рятував симпатичних дам у скруті. Це теж було б щось новеньке.

Вона розуміла, що він піддражнює її, але відчувала за його словами й певну серйозність. І все-таки шарпнула головою.

— Вам не треба мене рятувати. Я й сама зумію дати собі раду, дякую.

— Не кажіть цього, Скарлет. Думайте так, якщо вам охота, але ніколи, ніколи не кажіть цього знайомому чоловікові. Якраз у цьому й полягає вада дівчат-янкі. Вони були б найчарівніші у світі, якби не запевняли всіх: «Дякую, я й сама дам собі раду». Здебільшого вони кажуть правду, хай Бог їх боронить. Отож чоловіки й полишають їх самим давати собі раду.

— Ну це вже ви забалакались,— сухо зауважила Скарлет, бо ж не було більшої образи, як порівняння з дівчиною-янкі.— А про облогу ви, мабуть, кажете, щоб нагнати на мене страху. Ви ж знаєте, що янкі ніколи не підступлять до Атланти.

— Не мине й місяця, як вони будуть під містом — можу закластися з вами. Ставлю коробку найкращих цукерок проти...— Його темні очі затримались на її устах.— Проти вашого поцілунку.