Звіяні вітром. Кн.1

Того дня, коли до Атланти почали прибувати перші поранені з Кеннесоу, коляска місіс Меррівезер зупинилася перед будинком тітоньки Туп о зовсім немислимій годині — о сьомій ранку. Чорний її служник, дядько Леві, сповістив Скарлет, щоб вона негайно зібралася і їхала до шпиталю. Фенні Елсінг та сестри Боннел, розбуджені спозаранку, позіхали на весь рот на задньому сидінні, а мамка Елсінгів сиділа набурмосена на передку, тримаючи на колінах кошик щойно випраних бинтів. Скарлет підвелася вкрай неохоче, бо мало не до рання протанцювала з гвардійцями на балу, і ноги у неї аж гули. Поки Пріссі защібала на ній старе й приношене ситцеве плаття, призначене спеціально для шпиталю, вона подумки кляла заповзятливу й невтомну місіс Меррівезер, поранених, та й усю Конфедерацію загалом. Нашвидку сьорбнувши гіркого пійла з присмаженої кукурудзи й сушеної солодкої картоплі, що правило за каву, вона приєдналася до дівчат у колясці.

Остогид їй увесь цей догляд за пораненими. Ось зараз-таки заявить вона місіс Меррівезер, що одержала від Еллен листа, в якому мати просить її приїхати додому. Але нічого це не дало, бо достойна матрона з високо закасаними рукавами і в широченному фартусі, що облягав її огрядну постать, гостро глянула на Скарлет і відказала:

— Не хочу я й чути від вас таких дурниць, Скарлет Гамільтон. Я сама напишу вашій матінці й розповім, що ви тут дуже потрібні, і вона, я певна, зрозуміє й дозволить вам залишитись. А тепер одягайте фартуха і швиденько до доктора Міда. Йому треба, щоб хтось помагав робити перев’язки.

«О Боже! — понуро подумала Скарлет.— У тому ж бо й клопіт. Мати накаже мені сидіти тут, коли мене просто верне від усього цього смороду! Була б я літня пані, то сама поштурхувала б дівчиськ замість бути в інших на побігеньках. І послала б цю стару відьму й усіх інших разом з нею під три чорти!»

Її вже аж нудило від цих шпиталів, цих відворотних запахів; вошей, болячок, невмиваних тіл. Якщо спершу була якась новизна, якась романтика у догляді поранених, то вже з рік тому все це розвіялось. Та й ці поранені під час відступу були зовсім не такі привабливі, як ті давніші. Вони не виявляли анінайменшого зацікавлення її особою, і всі їхні балачки були про одне й те саме: «Як там на фронті? Що Бувалець Джо надумав робити? Тямущий хлопака цей Джо!» Хоч як на Скарлет, він зовсім не показував на тямущого. Усе, чого він домігся — це запустив янкі на вісімдесят вісім миль у глиб Джорджи. Ні, ці поранені нічим її не приваблювали. Та ще й те сказати, що багато хто з них пряв на тонку — вони помирали швидко й мовчки, занадто виснажені, щоб протистояти зараженню крові, гангрені, тифу й пневмонії, які звалювали їх ще до того, як вони опинялися в Атланті й потрапляли на очі лікареві. День був спекотний, і мухи роями залітали у відчинені вікна — ці жирні зледачілі мухи допікали пораненим навіть дужче, ніж рани. Хвилі смороду й страждань наростали круг Скарлет. Її накрохмалене плаття просякло потом, поки вона з мискою в руці переходила за лікарем від одного пораненого до іншого.