Коротка історія семи вбивств

— Ні. Вони надали її за сім доларів п’ятдесят центів.

— Господи Ісусе... А скільки тобі років?

— Навіщо вам це знати?

— Ну, гаразд, це ти тримаєш у таємниці. А в службі соц-страхування не здивувалися, що ти звертаєшся за номером так пізно?

— Їх це не дивує, якщо ти іммігрантка. Якщо маєш свідоцтво про народження, але не можеш знайти свій паспорт. Якщо маєш про це історію, таку довгу й нудну, що вони зроблять усе, щоб скоріше випхати тебе з черги. Май при собі ці два елементи з усього набору «якщо», і ти можеш легко отримати посвідчення особи. А після цього плати тридцять п’ять доларів — і матимеш паспорт. Але його я не отримала. Однак це вже у другому розділі.

— Тобто ти не громадянка США?

— Ні.

— І навіть не маєш посвідки на проживання?

— Ну, я маю ямайський паспорт.

— З твоїм справжнім ім’ям?

— Ні.

— Господи! Що ж ти наробила?

— Я? Я нічого не робила.

— Брехня. Ти, мабуть, утікачка. Твоя історія — найбільш захоплива з тих, які я коли-небудь чув. Що ж, у біса, ти утнула? Від кого втікаєш? Мені аж дух перехопило.

— Хто знав, що, відчинивши сьогодні двері, ви в кінці цього дня опинитесь тут? І, до речі, я не втікачка. І не злочинниця.

— У тебе був покидьок чоловік, який тебе бив.

— Так.

— Справді?

— Ні.

— Доркас... чи як там тебе звати...

— Тепер Доркас.

— Я сподіваюсь, ти подякувала їй за те, що вона поділилась з тобою своїм іменем.

Він встає і знову підходить до вікна.

— Те, що ти іммігрувала сюди під чужим ім’ям, наштовхує мене на думку, що людина чи люди, від яких ти втікаєш, на Ямайці. Але в них є ресурси, щоб вистежити тебе й тут, — звідси всі ці фальшиві імена.

— Вам би в детективи йти.

— А з чого ти вирішила, що ти, чорт забирай, у безпеці?

— Ви мені прямо Америку відкриваєте... Та, знаєте, я тут з тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року, а він мене досі не знайшов.

— Отже, є він — той, від кого ти тікаєш. Тобі довелося покинути дітей?

— Що? Ні. Ніяких дітей. Слава Богу.

— Вони не такі вже й погані, поки не починають розмовляти. Хто цей чоловік, від кого ти тікаєш?

— Навіщо вам знати?

— Можливо, я зміг би...

— Що, допомогти? Я вже собі допомогла. Він далеко від Нью-Йорка. Та й причини приїздити сюди в нього, найпевніше, немає.

— Проте ти все одно ховаєшся.

— У Нью-Йорку повно ямайців. Хто-небудь з них може його знати. Тому я не живу поруч із ямайцями.

— Але чому саме Нью-Йорк?

— Я не збиралася марнувати своє життя в Мериленді, і в Арканзасі теж нічого не вийшло б. Крім того, мегаполіс має свої переваги. Громадський транспорт, а отже, немає потреби в авто; ти не виділяєшся, якщо тільки не катаєшся з білим у приміських потягах; і є робота, де тебе ніхто ні про що не питає. Хоча якщо роботи немає, то однаково доводиться вдавати, що ти працюєш: виходити в будні з дому приблизно в той самий час і повертатися в той самий час увечері. Коли я не працюю, то просто йду в бібліотеку або МСМ[514].

— Он звідки в тебе знання про Поллока і де Кунінга.

— Та до біса. Це я і без всякого МСМ знаю.

— І все одно це не життя, коли постійно доводиться оглядатися. Хіба ти не втомлюєшся?

— Втомлююся від чого?

— Справді, від чого тут втомлюватися.

— Тепер моє життя означає: мати житло і відкрити кредитний ліміт. Тут усе засновується на графіку платежів, хоча я б могла багато чого оплатити наперед... Та це вже з четвертого розділу. Послухайте, якщо це в нас момент катарсису, то змушена вас розчарувати.

— О, розчарування — останнє, що я уявляю, думаючи про тебе, дорогенька.

Мені варто було йому сказати: я не ваша дорогенька. Мені справді варто було так сказати. Але натомість я сказала:

— Пізно вже. Вам час додому.

— Як ти пропонуєш вельмишановному білому джентльмену певного віку вибиратися з?.. Де це ми?

— У Бронксі.

— Гм... Дивно, я геть забув. А як ми?.. Не зважай, природа кличе.

Він зачиняє за собою двері. Його куртка зісковзує зі стільця, і я її підіймаю. Важка, гадаю, навіть надто важка, як для літньої куртки. Вона ще й з підкладкою. Я б зійшла потом у цій куртці. Я складаю її, аж раптом бачу якийсь ярлик біля лівого плеча, що не схожий на інструкцію з прання. Напис вручну, і ніби фломастером:

«ЯКЩО ВИ ЧИТАЄТЕ ЦЕ ПОРУЧ ІЗ ВЛАСНИКОМ КУРТКИ, ПРОСИМО ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ 212-468-7767. ТЕРМІНОВО. ДУЖЕ ПРОСИМО ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ НЕГАЙНО».

Три довгі гудки.

— Тату! Тату! Господи Ісусе, ти...

— Це Доркас.

— Доркас — хто?

— Доркас Палмер.

— Що за фіґня... Чекайте, ви та жінка з агенції? Котику, це та жінка, з агенції.