Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Облиш!
Забувши про життя, про смерть і про молитву, якою він прощався з життям, забувши й про спів церковний, незчувся Омелян, як шугонув ще вище: «Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від кошового вісті…» — і сльози вже котилися з очей дурних жовтожупанників, і їм ставало так солодко й страшно від того скорботного співу, що здавалося, коли б сама смерть могла почути пісню, то й вона відступилась би від свого заміру і не скосила б такого співака.
Наспівавшись, Омелько нарешті замовк.
— От і помолився… — буркнув він перегодом.
Ніхто йому не відповів.
Жовтожупанники тільки зітхнули.
А найстаріший, сивий, рубаний-перерубаний козак, увесь у шрамах, перехрестився, сказав:
— Господь почув твою молитву…
— Не будемо тебе рубати, — сказав і другий.
— Як то не будемо? — аж підскочив пан осавул.
— Не будемо, — додав і третій.
— Такого — гріх! — мовив четвертий, кивнувши на божественного співака.
— Бог нам за нього не простить, — зітхнув і п’ятий.
— Я зарубаю сам, — сказав жовтожупанний осавул Продайвода.
— Ні, — заперечив той сивий козак. — Якщо ти зважишся підняти руку…
— Я вам велю!
— Помовч! — гримнув сивий, і осавула вже грізно оточили його ж підвладні козаки, і вже й зброю в нього відняли. А сивий, хутко розв’язавши Омеляна, сказав йому: — Іди собі. Бо нам тут треба осавула нашого…
Почувши близьку смерть, пан осавул тоненько заскавчав.
— Дай сюди шаблю… гострішу! — звелів товаришеві сивий. А Омелянові сказав: — Спасибі, хлопче!
Потім усі йому вклонились, повернули співакові зброю та коня.
— Рушай собі, — сказав старий. — Бо нам — пора!
— Ясновельможний вам цього не простить! — скрикнув осавул Продайвода.
— А ми до нього повертатись не збираємось, — відказав сивий.
— Куди ж ви? — спитав Омелян.
— На Січ…
— Щасти вам, доле, — побажав Омелян.
— І тобі, синку.
Віддавши козацтву чолом, Омелько скочив на коня, взяв у якогось збентеженого піснею лейстровика свого гінця-голуба та й рушив далі чвалом.
За спиною десь почув Омелько, як дико зойкнув осавул.
І тут подумав, що осавула вбила пісня.
Лукія, діждавшись, нарешті, поки Мамай наздогнав її, мовчки йшла з ним по місту, ввечері насторожено притихлому, — нарешті, нарешті-таки — тільки вдвох…
Ба ні, не вдвох: за ними клигав кривими ніжками старий Песик Ложка, що про його існування забули того вечора всі на світі, всі, навіть його неспокійний і невдячний у дружбі володар, Козак Мамай.
Лукія вела та й вела свого коханого за руку, наче якогось малолітка, і Козакові од її руки ставало то зимно, то жарко, а причаєна тиша в обложеному городі непокоїла й дратувала Козака більше за будь-який гуркіт, бо в ній жило й напруження війни, і сподівання неспокійної ночі проти Зеленої неділі, коли вся нечиста сила виступає на православних християн.
У вечірній тиші бряжчали навмисне для того нещільно поприбивані срібні підківки на чоботях Лукії, і той дзенькіт Мамаєві був найсолодшим бринінням, тим паче, що її голосу він зараз боявся й почути, бо знав, же неминуче вона його картатиме найдошкульнішими словами.
Вже й соловейки всі, скільки їх було в калинових заростях, входили в найкрутіші коліна своїх псалмів кохання.
Вже й зорі блимали в холодній високості.
А Козак Мамай ось так ні пари з уст і не пускав.
Серце йому набрякало від тих же почуттів, які лящати й заливатися принукували соловейків, але Козакові мову уймало не тільки зворушення зустрічі, не тільки стримуване бажання схопити в обійми сердиту, добру й милу дівку, що вже й зістарілась, його дожидаючи, схопити в оберемок і затягти світ заочі, — не тільки любов, але і… страх перед коханою, звичайний людський нездоланний страх, якого Мамай не зазнавав доти — ніде й ніколи, ні перед чим, ні перед ким, бо ж він був із тих лицарів-характерників, що їх звуть: Йому-сам-чорт-не-брат, — хоч воно, може, бозна-як і смішно, коли вовк та починає боятися кози, але ж межи людьми в стосунках любовних таке буває частенько, коли вовки бояться кіз, бо, можливо, саме цей всезахватний чоловічий страх перед коханою козою і прип’яв так дуже Мамая до запаски оцієї анахтемської злюки.