Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

По коминах віявся димок над стріхами, бо пора вже була й вечеряти.

Вже й сонце стало мінитись на вечірньому прузі.

А миряни з моріжка не розходились, розмови не вгавали, бо ж добрі люди, аж наче й про війну забувши, розбалакались не про що інше, а про скарби.

Була там річ і про скарби в печерах та в могилах.

По річках і криницях.

Побіля дерев і в дуплах прадавніх дубів.

По лісах і плавнях, по степах і болотах.

Розповідали люди про скарби в бочках, в барилах, у макітрах, у мідних казанках, у кінських чи волячих шкурах і навіть у дулах десь тут закопаних дванадцяти мідних запорозьких гармат.

— Ну, коли в гарматах, — зауважив знавець того діла пан Оврам, — то глядіть: як посиплються з пушки гроші, то первих не беріть, відкиньте їх лопатою, а вже потім… — і він виразно показав руками, що потім належало робити.

— Воно ж не так і просто! — заперечив старий Варфоломій. — Скарби ж, бува, і страху напускають.

— Якого ж це страху? — поспитав молодий козак, увесь завірчений скривавленими завоями — на ранах, здобутих у бою.

І відповідати молодому та зеленому заходилися в кілька голосів:

— Бува, що скарб ув очі квочкою стрибає.

— Або й ведмедем покажеться: іде реве, а ти не бійся.

— А коли вийде час закляття, скарби тужать, щоб їх викопали… Тужать і тужать!

— Тужать, коли чисті! — по-знавецькому докинув і пан Оврам. — А нечисті регочуть. Але ж хіба не все одно — чисті вони чи нечисті! Аби гроші! — І він почав оповідати халепи та пригоди з шукачами чужого золота. — Ішла, — казав він, — одна дівка, добра та лагідна, аж назустріч їй шкутильгає дід. І такий же гидкий та поганий, сопливий та немитий, що й дивитись бридко, а він ще й каже: «А втри мені, дівко, носа та дай милостині!» І вже як їй гидко було, а вдачу мала смирну й лагідну, то й узялась вона… тільки-но схопила за носа того, сопливого, а гроші так і посипались на дорогу, так і посипались, так і посипались…

— А дід? — запитав той же зелений молодик.

— Хтозна-де й дівся. А то ще було…

І пан Оврам Роздобудько розповідав, потроху завойовуючи довір’я до свого досвіду, про дятлове дупло, що в ньому химородники-запорожці сховали червінчики, забилили чопом, та й чопа зрізали, щоб хто, бува, не помітив, а він, пан Роздобудько, знайшов, зняв закляття й забрав ті червінчики. Розповідав і про знайому дівку, що на неї з-під припічка біла гуска як засичить, як засичить, а дівка ж, дурна, не вдарила гуску, а то ж срібні гроші лучалися… А то колись назустріч одному панові з могили вискочив вогняний вершник на білому коні, і теж не прийшлось тому панові вдарити, а були б і тут гроші…