Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— А чи на дні ріки Рубайла? — питали з гурту. — Чи в Красавиці, в озері? Скажи!

Козак Мамай мовчав.

— Чи, може, — наполягав Пампушка, — вам не хочеться казати при такім збіговиську людей, пане Мамаю? Боїтесь вивідачів гетьманських? То скажіть комусь одному. Мені, наприклад. Або ж ось — панові Оврамові, всюди славному копачеві… Відповідайте ж! Не мовчіть.

І Мамай відповів.

Але відповідь… усіх приголомшила.

— Я не відаю, — сердито смикнувши себе за золоту сергу, ледве вимовив він.

— Як же це?! — обурився Пампушка.

— Чого туманом тьмиш?! — тоненько просурмив жінкуватий сотник. — Людей морочиш!

— Як же це воно?

— А так… Не знаю!

Тиша привалила каменем усю юрбу.

А Козак Мамай сказав нарешті:

— Я пам’ятаю деякі прикмети… — і замовк.

— А ще? — спитали з гурту.

— Крім того, є один папір…

«…Котрого завтра вже й не буде!» — сам собі подумав Роздобудько, маючи на увазі листа покійного полковника Кіндратенка, що про нього казала Ярина.

— А ще? — спитали люди.

— Шукати треба.

До Мамая підійшла Лукія і сердито спитала:

— Ти таки й справді… не знаєш?

— Не знаю, серце, — безпорадно відповів Мамай своїй коханій. — А втім… — і він знову міцно стулив сховані під вусами тонкі уста. — Нехай-но завтра!

— Чому завтра?

— Так треба, серденько.

— Ходім лишень! — рвонувши Козака за руку, наказала Лукія з таким виразом тонкого й уже трохи висхлого немолодого обличчя, який нічого втішного Мамаєві не віщував.

— Іди! — стиха мовив Мамай. — Наздожену.

Лукія рушила вперед.

Мамай не зразу міг покинути громаду.

Про щось порадившись із архієреєм, він уклонився до юрби:

— Копати починаєм завтра, вранці-рано. А сьогодні хай кожен направить свої рискалі, лопати, заступи… коновки — носити накопану землю. І кожен хай хорошенько подумає…

— Про чисті руки? — підказали з гурту.

— Так, — посміхнувся Мамай, швиденько вибрався з товпища та й подався в той бік, куди пішла Лукія.

Бодай коротку хвилю перебути з нею наодинці.

Бодай закинути їй зблизька в очі погляд.

Хоч вона й гнівається на нього.

Хоч вона й серцем крутенька.

Хоч вона…

А вона й справді сердилась на нього, і гіркі мислі, неначе полину наїлась дівка, гіркі мислі труїли їй мозок, і без того струєний горем війни: і облога рідного міста, і небезпека, що чигала на Подоляночку, до якої вона так міцно прикипіла серцем, і оте коротконоге одоробло, Мамай, за яким у дівки завше серце ниє-пониває, а що милого немає, — і брат Омелько, котрий рушив нині в небезпечну путь: чи ж пробрався мимо ногайців та кримців, що гнали в неволю полонянок із подоланих міст і полків України, чи ж проскочив живий та здоровий поміж загонами Гордія Пихатого, котрі на ту годину, коли він виїхав, уже стягались щільним колом круг міста Мирослава?