Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Отак вони й стояли — за крок одне від одного.
Мовчали.
Зітхали.
Слухали, як серце б’ється, — та не в коханого серце, а тільки своє.
Козак Мамай коли-не-коли простягав руку до її натруджених пальців, але відсмикував, закручував оселедця за вухо, або зітхав, або казав:
— От гаспидська люлька, знов погасла…
Та й знову зітхав, ніби це й не про нього віками йшла по Вкраїні слава жартуна, гультяя та звитяжця, і в цю святу й дурну хвилину з його лагідної посмішки було видно, що він, либонь, і не чаклун ніякий, і не характерник зовсім, а проста, добра й нещаслива людина — підслухали б ви, читачу, що він тоді сердитій та любій Лукії казав.
— Ех, коли б…
— Дав би нам Бог! — зітхала й стара дівиця.
— То було б у нас дітей із десяточок…
— Нічого в Бога більше й не благала б.
— Отак узяв би мою донечку… та й пригорнув би… ось так і так. — але, зненацька схаменувшись, одсмикував руки од гарячої, як черінь, Лукії.
— Якби й справді ти хтів мати доню… і синів з десяток, ти, голубе мій глинястий, не так би… Не мучив би мене, хай тобі Бог простить… Знав би, що я не можу більше так… Розумів би, скільки сліз моїх даремно висихає, скільки я ось тут… сама-самісінька… — І раптом дівчина замовкла, аж розсердилась — і на себе саму, і на коханого, і стала знов колюча та сердита, саме така, якою вона Мамаєві найбільше й подобалась, бо ж його люди здебільшого боялись, а так же, гляди, й приємно буває мужньому та сильному чоловікові когось рідного боятися: матері, старшої сестри чи коханої дружини, нехай навіть, як у цьому разі, трішки й молодшої від нього — на якихось двісті чи триста літ.
— От не люблю ж тюхтіїв! — сердито сказала гончарівна. — Чого розкис?
— Я тобі хотів би й неба прихилити. А війна ж за війною. А смерть так і ходить круг наших людей! І не можу покинути січове товариство, щоб назавше прибути до тебе, щастя моє лютеє, дівко моя скажена: комусь — як мара, а мені — як зоря!
— Ах ти ж, собацюго старий! — ніжно сказала Лукія. Потім попросила: — Поцілуй мене, соколе.
— Не цілував і не буду! — буркнув Мамай, але, схаменувшись, поспішив обернути на жарт: — А то скажеш: «Оженився, сатано, заробляй же на пшоно!»
— Не скажу, — підібгавши губи, мовила Лукія, і це вже віщувало новий молебень чортові, тобто сварку між милими, і Козак Мамай, щоб не дати Лукії розходитися, так обережно поцілував її в скроню, що дівка сумно посміхнулась:
— Лихо ж моє чубатеє, ніхто мене не сватає! — і знов зітхнула: — Скільки ж це ми років з тобою… ось так?
— Давно… все ж перемінилось довкола. Поглянь! Ось тут був млин, вітряк, і нема вже того вітряка.
— Але ж вітер лишився? — лукаво спитала Лукія.
— Ось він! — скрикнув Козак Мамай і, раптом схопивши дівку за стан, закружив її, засмикав, заштовхав, аж і справді вихор знявся довкола, аж пилом потягло з сухої землі, так потягло, що Песик Ложка насмішкувато чхнув.
Не почули того ні Мамай, ні Лукія, бо ж їм було вже не до Песика, і припали на хвильку одне до одного, і задумались, замріялись про нездійсненне, а потім удвох стиха й заспівали.
Душу виливаючи, піснею заговорив до коханої зажурений Козак, та й співав аж так, що й соловейки позмовкали, слухаючи тугу козацьку, тугу одвічного воїна, який, воюючи, дім свій боронячи, мріє та й мріє про власне кубельце, про мир на землі:
Серцем збентежена Лукія відповідала коханому такою ж тихою піснею: