Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Горно палало малим вогнем, щоб зразу посуд не порвати, і тільки годин через вісім Саливон мав запалити вогонь великий (з дров соснових, липових чи осикових), але й тепер гончарня виглядала святково, прикрашена клечанням, зіллям, квітами й травою.

— Сідай-но, Козаче, — запросив старий Глек, підсуваючи Мамаєві якусь дривітню, а сам узяв дугастий ніж, схожий на струг бондарський з двома дерев’яними держаками, та й повернувся до роботи.

Він, в котрий уже раз, перестругував глину, раніш розмочену й збиту дерев’яною довбешкою, щоб роздрібнити грудки, потім розмочував і довго місив, і все це вони робили тепер удвох із Лукією, бо челядників Саливон не тримав, а молодий гончаренко, Омелько, соборний протопсальт, був уже в далекій дорозі.

Мамай сів не на дривітню, а примостився біля волоського станка і, сам того не помічаючи, звичною рукою обмацував начиння: верхняк і спідняк, веретено і п’ятку, а потім, замислившись, зосереджено покручував станок ногою.

— Ні навіть проти свята не знаєте спочинку, — мовив нарешті Козак. — Навіщо зразу стільки глини?

— Владика святами веліли працювати.

— А хіба глечики… хіба вони такі потрібні для оборони?

— Ми тут з Лукією не глечики затіяли.

— А що ж?

— Підожди, покажу, — відмовив Саливон, не облишаючи роботи.

Лукія теж узялася до діла і не фарби мішала для малювання посуду, не зелень, не червень, не побілку, а почала також розстругувати мокру глину.

Відповідаючи на гончареві запитання — і про скарби, і про все, що діялось на Вкраїні, і про січових братчиків, товаришів та побратимів, Козак Мамай, ненароком ухопивши кусень готової глини, кинув на кружало, торкнув ногою станок, умочив руку в коновки, взяв дерев’яного ножа і за яку хвилю дротиною одрізав од верхняка бокасте горнятко, потім ще та й ще, і так хутко та справно, що Саливон тільки усміхався в прокурений вус: Мамай був майстром на всі штуки і вмів робити все на світі, бо ж тоді, в ті простацькі часи, не так уже й багато взагалі вміли люди робити…

Горнята ставали в ряд на трамках, чепурні, але важкенькі, бо глини Мамай не жалів, і приємно було подивитись на його вправні руки, і Лукія очей не одривала від коханого і аж розгнівалась на батенька, коли той, ховаючи в сивих вусах посмішку, сказав до Козака:

— Ти мені глини не гайнуй.

— Діло ж роблю! — весело огризнувся Мамай.

— Не те діло, — загадково сказав гончар. — Не для оборони.

— А що ж ти з глини зліпиш для оборони?

— Диви-но! — і кинувши чималий кавалок на верхняк, гончар закрутив, і стала під його руками виникати з глини — кухва не кухва, прездорова кубушка з вузьким горлечком, з товстими стінками.

— Що ж воно?

— Як назвати — не знаю. Але дивись! — І Саливон став показувати й розповідати: — Коли оцю макітру набити порохом і залізяччям, а сюди, в оці дірочки, вставити запалені ґноти та й скинути з вежі на голови однокрилівцям або німцям…

— Ого? — здивувався Мамай. — Хто вигадав?

— Не я, — відказав гончар і скоса блимнув у той куток, де тільки-но працювала Лукія. — Це вони… з Омеляном придумали…

Мамай обернувся до дівчини, але її в гончарні вже не було.