Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Золоті й срібні разом? — лукаво спитав Мамай.
— Звідки ви знаєте? — здивувався Роздобудько.
— Тільки-но від вас навчився, — посміхнувся Козак. — Коли гуска біла — грошиків слід чекати срібних. А тут — кінь білий, вершник вогняний… А ти нам розкажи-но, пане скарбознавче, що ти знаєш про запорозькі криївки в нашому гóроді?
— Сливе нічого не знаю, пане Козаче, — хутенько відповів шукач скарбів. — Ніц!
— Так-таки й ніц?
— Трішки.
— Яке ж воно, теє трішки?
— А таке: скарбів покійного гетьмана в Калиновій Долині шукати не слід.
— Чому ж то?
— Золота й срібла тут нема. Це найпевніша річ! А коли нема ні срібла, ні золота, то заради чого ж…
— Є скарби дорожчі, — труснув сережкою Мамай.
— Дорожчі за щире золото?! — здивувався Оврам Роздобудько.
— А навіщо зараз тобі срібло та золото? В обложеній Долині? Заллєш собі золотом пельку, коли не стане хліба? Чи сріблом стрілятимеш, коли не стане пороху? Чи з намиста перлового дітям голодним каші навариш? Чи самоцвіти повстромляєш ти лицарям убитим замість живих очей?
— За дукачі, за перли й діаманти можна купити все на світі, — сказав Оврам.
— Усе, крім чистої совісті! — І Козак звернувся до громади: — В запорозьких скарбах, крім золота, ми зможемо, либонь, знайти зброю та порох…
— Оце — скарб найдорожчий! — сказав той самий молодик, і аж хвилі од слів тих заходили по всьому майдану, а бліде обличчя пана Пампушки, що стояв і мовчав, аж наллялося кров’ю.
І він, почухавши голу потилицю, сказав:
— Оце скарб! Еге ж…
— Що там є ще, в запорозькому сховищі? — спитав єпископ Мелхиседек.
— Там сховано й чимало щирого…
— Золота все-таки? — скинувся Роздобудько.
— Заліза, — посміхнувся Козак Мамай. — На шаблі та на списи.
— А-а-а, — розчаровано видихнув пан Оврам, а сам знову подумав про свою балачку з панною Кармелою, про старого листа покійного полковника Кіндратенка, про достотні позначки, які в тому листі мали бути, і в шукайловій душі все співало й світилося, хоч і тривога не облишала його. Він легко підтримував цю вже пустісіньку задля нього розмову і з кожним висловом Козака все ймовірніше вдавав своє розчарування.
— Там іще й збіжжя має бути, — провадив Мамай, — поссипуване в череп’яні кухви зерно пшениці, закопане десь тут про лиху годину, яка оце й настала тепер.
— Ну що ж, — показуючи на своєму обличчі бурхливу радість, сказав пан обозний, — це дуже й дуже славно, матері його ковінька! Атож!
— А воно й справді було б славно, — заговорили люди, — якби пощастило знайти хоч трохи з тих скарбів!
Громада загомоніла, і вже й посмішки трохи світла кинули на похмурі обличчя.
— До діла, чесна громадо! — діловито підтягаючи очкур і знову набираючи притаманної йому гордовитої постави, заграв очицями пан Купа-Стародупський. — Чи так, владико? Почнемо шукати, почнемо копати, а там, гляди…
— Стривай, пане Купо, — перепинив Козак Мамай. — А руки маєш чисті?
— Поглянь, — і обозний, здивовано глипнувши на свої долоні, простяг їх Козакові.
Та Мамай тим часом говорив:
— Запорозькі химородники, закопавши, з розказу покійного гетьмана, в Долині свої скарби, вони їх також… закляли!
— Я так і думав, — діловито мовив Роздобудько.
— Закляли до тої пори, коли буде потрібне те їхнє добро для правого діла.
— Ця пора настала! — проголосив Пампушка-Стародупський. — Отже…
— Закляли їх ось так: віддадуться козацькі скарби лише до чистих рук. От чому, пане Пампуше, нечиста душе, я спитав про руки.
— На моїх руках, — скінчивши оглядини своїх панських долонь, сказав Пампушка, — ані землі, ані сажі, ані подряпини.
— Без подряпин, — урочисто мовив Мамай, — без землі та без поту скарбів не здобути.
— Не второпаю! — аж скрикнув пан обозний спересердя, хоч завше й намагався говорити стиха. — То тра рук чистих, то нечистих!
— Чистих, пане Купо, — спокійно відказав Мамай. — Потрібні в цьому ділі чисті руки, світлі душі, що їм любов до себе не застує любові до Бога, до простих людей, до правди. Чисті руки, чиста совість, ясне й правдиве око, що на війні змагатимуться стати ще чистішими та яснішими, — ось кому відкриються й віддадуться скарби в Калиновій Долині.
Замовкли добрі люди.
Та й лихі принишкли.
І знову стало чути віддалік невиразне кипіння дрібної збройної сутички, бо ж однокрилівцям, як видно, навіть і зелені свята були не святами, і гріх не в гріх, бо кілька разів сьогодні зважувались вони на незначні заводіння з оборонцями Мирослава, а тепер ось уперше полізли з іншого боку, від щойно замкненого другого виходу з обложеної Калинової Долини.