Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Що там є ще, в запорозькому сховищі? — спитав єпископ Мелхиседек.

— Там сховано й чимало щирого…

— Золота все-таки? — скинувся Роздобудько.

— Заліза, — посміхнувся Козак Мамай. — На шаблі та на списи.

— А-а-а, — розчаровано видихнув пан Оврам, а сам знову подумав про свою балачку з панною Кармелою, про старого листа покійного полковника Кіндратенка, про достотні позначки, які в тому листі мали бути, і в шукайловій душі все співало й світилося, хоч і тривога не облишала його. Він легко підтримував цю вже пустісіньку задля нього розмову і з кожним висловом Козака все ймовірніше вдавав своє розчарування.

— Там іще й збіжжя має бути, — провадив Мамай, — поссипуване в череп’яні кухви зерно пшениці, закопане десь тут про лиху годину, яка оце й настала тепер.

— Ну що ж, — показуючи на своєму обличчі бурхливу радість, сказав пан обозний, — це дуже й дуже славно, матері його ковінька! Атож!

— А воно й справді було б славно, — заговорили люди, — якби пощастило знайти хоч трохи з тих скарбів!

Громада загомоніла, і вже й посмішки трохи світла кинули на похмурі обличчя.

— До діла, чесна громадо! — діловито підтягаючи очкур і знову набираючи притаманної йому гордовитої постави, заграв очицями пан Купа-Стародупський. — Чи так, владико? Почнемо шукати, почнемо копати, а там, гляди…

— Стривай, пане Купо, — перепинив Козак Мамай. — А руки маєш чисті?

— Поглянь, — і обозний, здивовано глипнувши на свої долоні, простяг їх Козакові.

Та Мамай тим часом говорив:

— Запорозькі химородники, закопавши, з розказу покійного гетьмана, в Долині свої скарби, вони їх також… закляли!

— Я так і думав, — діловито мовив Роздобудько.

— Закляли до тої пори, коли буде потрібне те їхнє добро для правого діла.

— Ця пора настала! — проголосив Пампушка-Стародупський. — Отже…

— Закляли їх ось так: віддадуться козацькі скарби лише до чистих рук. От чому, пане Пампуше, нечиста душе, я спитав про руки.

— На моїх руках, — скінчивши оглядини своїх панських долонь, сказав Пампушка, — ані землі, ані сажі, ані подряпини.

— Без подряпин, — урочисто мовив Мамай, — без землі та без поту скарбів не здобути.

— Не второпаю! — аж скрикнув пан обозний спересердя, хоч завше й намагався говорити стиха. — То тра рук чистих, то нечистих!

— Чистих, пане Купо, — спокійно відказав Мамай. — Потрібні в цьому ділі чисті руки, світлі душі, що їм любов до себе не застує любові до Бога, до простих людей, до правди. Чисті руки, чиста совість, ясне й правдиве око, що на війні змагатимуться стати ще чистішими та яснішими, — ось кому відкриються й віддадуться скарби в Калиновій Долині.

Замовкли добрі люди.

Та й лихі принишкли.

І знову стало чути віддалік невиразне кипіння дрібної збройної сутички, бо ж однокрилівцям, як видно, навіть і зелені свята були не святами, і гріх не в гріх, бо кілька разів сьогодні зважувались вони на незначні заводіння з оборонцями Мирослава, а тепер ось уперше полізли з іншого боку, від щойно замкненого другого виходу з обложеної Калинової Долини.