Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Байдуже ракові, в якому горшку його зварять! — повів бровою Омелян.

— Тобі смішно? — здивувався Продайвода.

— Ще б пак! Поспішав на весілля, потрапив на похорон.

— Що ж нам з тобою зробити?.. Ми тебе повісимо. Хочеш?

— Так ніде ж — ані древа! — пирснув Омелько, кинувши оком на степ.

— То ми тебе застрелимо. Га?

— Порубайте мене, — попросив Омелян.

І подумав: «І цей лист пропадає…»

Не про себе подумав, а про лист до царя.

Потім спитав:

— А шаблі ж у вас гострі?

— Шаблі, як шаблі.

— Е-е, — сказав Омелько, — будьте ж хоч у такому ділі людьми, а не собаками. Нагостріть лишень…

Лейстровий осавул люто блимнув на нього, але не сказав ніц, бо ж однаково помре за хвилину козак, і кивнув двом своїм жовтожупанникам, а тії, взявши в тороках мантачки, як ото бувають у косарів, заходились мантачити шаблі.

«У батька сивини прибільшиться, — думав тим часом Омелько. — Лукія поплаче, Козак Мамай зажуриться… Мирославці, воюючи, тихим словом згадають і, може, по чарці за впокій душі хильнуть…»

Шаблі від мантачок дзвеніли й співали.

Дзвеніли й жайворони в високості.

Заспівав десь у траві легковажний шпачок.

Аж самому скортіло — аж-аж! — співати схотілося хлопцеві.

— Помолись перед смертю, — сказав тут Продайвода.

— Помолюсь…

І Омелько потиху завів щось церковне, й зовсім не те заспівав, що годилось би перед смертю, а заспівав, що було наймиліше.

Один із тих жовтожупанників, що гострили шаблі, перестав мантачити. А другий був старанніший, і шабля в його руці, коса смерті, скреготала і дзвеніла.

А Омелян співав.

Він попервах сполотнів, наче прикликана до нього смерть уже поклала на молоде обличчя перші тіні, на мить заплющився, а коли, майнувши віями, знову глянув на світ божий, це була ніби зовсім інша людина, котра щось таке бачила й розуміла, чого не могли бачити й розуміти ось ці жовтожупанні козаки, такі ж українці, як і він, що гострили на нього свої шаблі.

Очі йому зараз побільшали й потемніли, потім замерехтіли, потім зненацька бризнули таким палом, що цього погляду витримати ніхто вже, здавалось, не зміг би, — це так він, аж угрівшись від пісні, прощався з життям, хоч і зовсім не думав про смерть, а просто співав та й співав, усім єством поринаючи в легкий плин пісні, і так дрижав йому голос, так він дзвенів, так бурхала кров, аж не могло це не бентежити й ворогів, однокрилівців, що слухали його, як ніколи й нікого не слухали досі, і співчутливе хвилювання слухачів, зворотною хвилею повертаючись до співака, не могло його не будоражити, і Омелькові здавалося, буцім срібне вівсяне поле хитається перед очима, буцім човен — чайка запорозька, — змахнувши всіма веслами, шпарко злітає на вершечок чорноморського валу, і голова співакові вже йшла обертом, і він вище та вище залітав у своєму надпориві на височенній хвилі пісні… Пісні, що нею так гучно бриніла в передсмертну хвилину співуча українська душа.

Чи то херувимська була, чи «Світе тихий», чи «достойно», чи ще там щось таке, облудне, лиховісне, таємниче, як і всякий спів церковний, але все те співав Омелян на свій київський розспів, відомий уже в усьому православному світі, спів, у якому так сильно буяла світла струя народної пісенної стихії, співав та й співав, аж поки на другого жовтожупанника, що дзвенів шаблею, не гримнули товариші: