Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Грюкали на кількох ковадлах молотки і в чималій кузні москаля Іванища, де кували шаблі, списи, келепи, ятагани, підкови, гостряки для очеретяних стріл, де лагодили пищалі й гаківниці, панцири й кольчуги, оббивали залізом важкі дерев’яні довбні й готували все інше залізяччя, якого вимагала оборона. Порався там над горном не тільки сам хазяїн у парі з Анною, ловко грюкали молотками й матінка з Михайликом, ще кілька нових і старих челядників.

Працював у москалевій кузні й пан Станіслав, зубожілий шляхтич, що найнявся до Іванища кілька років тому, католик, якому нині й працювати було не гріх, бо ж зелені свята для нього минули, за новим календарем, за римським тобто, десять днів тому (а не тринадцять, як це лічили б ми тепер, у столітті двадцятому).

Були там іще сторонські ковалиська, гуцули й полтавчани, що їх тутешні ремісники не брали на роботу, бо вони до цеху не належали, хоч зайві руки й були в Мирославі потрібні: війна підсилала до кузень роботи більше та більше, а челядники один за одним, викувавши собі зброю, поспішали на край Долини, де гриміли бої.

Коли Мамай раптово виник біля кузні, Михайлик самотужки перекочував зняту з коліс гармату, а Явдоха, як і завжди, метушилась круг сина, силкуючись йому допомогти.

— Я сам, мамо, я сам, — відкараскувався від матінки Михайлик, та казав це лагідно і шанобливо, бо приємно було, що неня — з ним.

— Що робите, паніматко? — спитав Козак Мамай, підступаючи ближче.

— Просив цехмайстер Саливон, — відповіла Явдоха, — до ранку оцю пані полагодити, — і вона кивнула на гармату. — Для цехової Гончарської вежі.

— Ну, коли сам Глек, то вже треба… — погодився Мамай і, ставши на порозі кузні, привітався до Анни й до всіх ковалів: — Помагай Біг!

— Здоров, Козаче, — відказали ковалі.

— Заходьте, гостем будете! — запросила незнайомого Анна.

Мамай помолився на образ Трійці, що висів на чорній стіні проти дверей, і, звичай ковальський знаючи, заплював очі рудому чортові, намальованому для цієї потреби при самому вході, мерщій схопив біля горна кліщі, зайвий молот і взявся до роботи.

Він уже був тут наче вдома, цей незнайомий москалеві козак, і працював, як добрий майстер, і сам Іванище дивувався з його ковальського хисту, і йому смішно було бачити, як уважно стежить за кожним рухом Мамая препильний Песик Ложка, коротконогий, як і сам козак.

Чорнявий оселедець Мамая від щирої роботи розкуйовдився, став сливе сторч, а світло горна аж наче сяйво будило над бритою потилицею Мамая, бо він кував звичайну козацьку шабельку з таким запалом, з такою втіхою від гарячої тої роботи, ніби саме цій шаблі судилося, мов сонце в хмарі блиснувши, навіки порішити всіх ворогів рідного краю.

— Що за козак? — стиха спитав Іванище в Явдохи, бачивши, що вони перезираються, як давні знайомі.

— Козак Мамай, — одвітувала Явдоха не дуже тихо, і всі, хто ще не знав Козака, те почули.

— Козак Мамай? — здивовано перепитав пан Станіслав Кржинецький, підступаючи ближче й пильно розглядаючи Козака. — Оце такий? — знову спитав поляк. І зауважив: — Ні не схожий!