Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Все ж очевидно, що він був присутнім у Палаці правосуддя, тому що активно полював на юристів групи обвинувачення, а також — що дивує ще більше — проводив розмови з адвокатами захисту. Бенджамін Ференц, молодший адвокат з команди Джексона, описував Лемкіна як розпатлану і дезорієнтовану особу, яка постійно намагається привернути до себе увагу прокурорів. «Ми всі були дуже зайняті, — згадував Ференц, — і не мали бажання слухати про геноцид, про тему, яка не була тим, на що знайдеться час для роздумів». Адвокати обвинувачення хотіли, аби їм дали спокійно «засудити цих хлопців за масові вбивства»{568}.
Одним із прокурорів, який допоміг Лемкіну найбільше, був д-р Роберт Кемпнер, якому він подарував примірник своєї книжки за рік до того, у червні 1945 року. Герман Герінг звільнив його з посади адвоката у Німеччині, потім — вигнав з Рейху, тож Кемпнер тепер був важливим гравцем у команді Джексона: дивовижно, але вони помінялися ролями і Кемпнер тепер був обвинувачем Герінга у суді. Він дозволив Лемкіну користуватися своїм кабінетом, що знаходився у кімнаті 128 Палацу правосуддя («до запитання»{569}), місцем, в якому Лемкін мав можливість обдумати план відновлення своєї кампанії.
Через три дні після зустрічі з Джексонами Лемкін написав об’ємний меморандум, аби викласти аргументи у справі геноциду. Невідомо, чи цей меморандум було написано у відповідь на запит американського прокурора, хоч я у цьому сумніваюся. Документ під назвою «Необхідність опрацювання поняття геноцид у судочинстві» було надіслано Кемпнеру 5 червня. Там доволі детально вказувалося на те, що «геноцид» є належним терміном для опису наміру підсудних знищувати народи, расові і релігійні групи. Інші терміни — такі, як «масове убивство» чи «масове знищення» — були невідповідними, оскільки були нездатні передати суттєвий елемент расової мотивації і прагнення знищити цілі культури.
«Як би ми збідніли, — писав Лемкін, — якби народам, яких німці прирекли на смерть, таким, як євреї, не дали створити Біблію чи не дали народитися Ейнштейну [чи] Спінозі; якби у поляків не було можливості дати світові Коперника, Шопена і Кюрі; у греків — Платона і Сократа; в англійців — Шекспіра; в росіян — Толстого і Шостаковича; в американців — Емерсона і Джеферсона; у французів — Ренана і Родена.»{570}
Лемкін також чітко зазначив, що переймається питанням знищення будь-якої групи, а не лише євреїв. Він виділив поляків, циган, словенців і росіян. Наголошення «лише на єврейському аспекті» є тим, чого слід уникати, оскільки такий підхід буде запрошенням Герінгу та іншим підсудним «використати суд для антисемітської пропаганди». Звинувачення у геноциді має бути частиною ширшої стратегії судового процесу, аби показати підсудних як ворогів людства, адже це «особливо небезпечний злочин», який виходить за межі злочинів проти людяності.
Лемкін надіслав виправлену версію меморандуму Томасу Додду, американському юристу, обвинувачу Франка. До цієї версії він додав новий матеріал, підганяючи документ під потреби отримувача, включивши до списку тих, кого хотіли знищити німці — кілька чехословацьких імен (Бусса і Дворжака). Він також дописав новий розділ, аби підкреслити, що «німецький народ є Каїном, який убив Авеля», це мало підштовхнути до розуміння того, що нацисти знищували окремих осіб не шляхом спорадичних злочинних дій, а через інший намір — «вбивство братніх народів». Лемкін закінчив листа застереженням: якщо звинувачення у геноциді не потрапить до вироку суду, це створить враження, «що обвинувачення не довело свої аргументи»{571}. Я не знайшов жодних доказів того, що цей лист якимсь чином вплинув на Додда.
Лемкін зустрівся з Джексоном знову наприкінці червня, аби цього разу переконати його визнати геноцид окремим злочином.{572} У Сполучених Штатах і Британії він зіткнувся з політичними запереченнями, які виникли через відповідне історичне ставлення до чорношкірих в Америці і британської колоніальної практики.
Були також практичні труднощі, які озвучив Лаутерпахт: «Як насправді довести намір знищити групу?». І також були заперечення того, що Лемкін, як висловився Леопольд Кор, потрапив у пастку «біологічного мислення», зосереджуючись на групах у такий спосіб, що породив антисемітизм та антигерманізм. Перешкоди залишалися значними.