Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Тож у травні він почав нову кампанію інтенсивного листування з метою впливу на ключових осіб, які б могли допомогти змінити напрямок процесу. Листи, які мені вдалося відшукати, були багатослівні, сповнені відчаю, наївності і мало не підлещування. Все ж у них було щось привабливе, зокрема їхній вразливий, але правдивий тон. Лист на три сторінки було відправлено Елеонорі Рузвельт, голові новоствореного в Організації Об’єднаних Націй комітету з прав людини. Лемкін зазначив, що вона схвалює його ідеї, тому що розуміє «потреби вразливих груп»{559}. Він подякував пані Рузвельт за те, що вона поділилася його ідеями з своїм чоловіком — «нашим великим полководцем», як він називав Рузвельта — і повідомив їй, що суддя Верховного Суду Джексон прийняв його «ідею формулювання поняття геноциду як злочину». Це твердження було точним лише частково. Закон «не є відповіддю на усі світові проблеми», але він дає засоби для розробки ключових принципів. Чи можна розраховувати на її допомогу у створенні нових інструментів для запобігання і покарання геноциду? Він додав до листа кілька своїх статей.
Аналогічного листа було надіслано Енн О’Хейр Маккормік з редакційної ради «Нью-Йорк Таймс», і ще одного — новообраному генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй, норвезькому юристу Трюгве Лі.{560} Інші листи Лемкін розіслав тим, з ким він знайшов бодай якісь точки дотику: наприклад, Гіффорду Піншо, колишньому губернаторові Пенсильванії, з яким він познайомився кілька років тому через Літтелів, але з яким втратив зв’язок («Я дуже сумую за вами обома», — написав Лемкін{561}). Керівник відділу міжнародних організацій у Державному департаменті отримав листа з вибаченнями («несподіваний виклик до Нюрнберга і Берліна»{562} став на заваді подальшому спілкуванню). Лемкін, майстер плести сіті, закладав підвалини для відновлення своєї кампанії.
Що за «несподіваний виклик» до Нюрнберга він отримав, Лемкін не уточняв. Він вирушив до Європи в кінці травня, озброївшись посвідченням особи, яке нещодавно надрукували у воєнному міністерстві і яке могло відчинити двері у Німеччині, навіть якщо на ньому стояв штамп «не є перепусткою».{563}
На цій фотографії Лемкін виглядав офіційно: у білій сорочці і краватці, вперше його таким побачили у статті на шпальтах «Вашингтон Посту», яка вийшла на два місяці раніше. Лемкін пильно дивиться у фотокамеру, губи щільно зімкнені, брови нахмурені, погляд цілеспрямований, збентежений. Це посвідчення зазначало, що Лемкін має блакитні очі, «чорне» волосся, якого вже торкнулася сивина, вагу — 176 фунтів, і зріст рівно п’ять футів та дев’ять з половиною дюймів.
Посвідчення Лемкіна від воєнного міністерства, травень 1946 р.
Першою зупинкою Лемкіна був Лондон. Там він зустрівся з Егоном Швельбом{564}, головою Комісії Організації Об’єднаних Націй з питань воєнних злочинів, чехословацьким юристом, який був його симпатиком. Перед війною він представляв німецьких біженців-антинацистів у Празі, він також мав паралельні контакти з Лаутерпахтом. Вони обговорювали геноцид і відповідальність, і Лемкін висловив ідею зробити фільм, аби відшукати зниклих воєнних злочинців. Нічого з цього не вийшло. З Лондона він вирушив до Німеччини і до Нюрнберга, куди прибув на початку червня, розминувшись з Лаутерпахтом усього на кілька годин. Того дня за трибуною був Фріц Заукель, відповідаючи на звинувачення у кримінальній відповідальності за примусову працю в Німеччині, розповідаючи суддям про свою зустріч з Франком у Кракові відразу після його повернення з Лемберга у серпні 1942 року. Франк повідомив Заукелю, що вже відправив до Рейху 800 000 польських робітників, але з легкістю знайде йому ще 140 000.{565} До людей ставилися як до дешевого ресурсу.
У суботу, 2 червня, Лемкіну запропонували зустрітися з Робертом Джексоном для з’ясування мети його приїзду до Європи, йшлося про допомогу воєнному міністерству в оцінці наслідків звільнення есесівців з таборів тимчасового утримання. «Понад 25 000 есесівців уже було випущено на свободу»{566}, — сказав Лемкін Джексону. Прокурор, з яким був його син Білл, висловив здивування, оскільки СС переслідували як злочинну організацію. Вони також обговорили роботу Лемкіна над токійськими судовими справами, і було б дивно, якби Лемкін не приплів до розмови слово «геноцид». Формально не бувши членом команди Джексона, Лемкін описав свою роль як «юрисконсульт Джексона», скромно прикрасивши реальність.{567} Він отримав перепустку, яка давала доступ до офіцерської їдальні у Нюрнбергу, з привілеями полковника. Я не знайшов офіційної перепустки до зали суду, і ніхто не зміг мені показати фотографії Лемкіна у судовій залі 600. Багато годин, проведених в архівах «Ґетті Іміджис», теж не дали результатів.