Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
— Він був таким милим, я любила його.
Герта зупинилася, здивувавшись тому, що сказала. Далі вона знову це повторила, в разі, якщо б я не почув.
— Я справді любила свого дядька.
Вони росли разом, пояснила Герта, жили в одному помешканні після повернення Мальке до Лемберга у 1919 році. Леон був там, коли вона народилася у 1920 році, такий собі віденський шістнадцятирічний школяр. Її мати Густа піклувалася про нього за відсутності Мальке.
У житті Герти Леон був поруч упродовж багатьох років. Коли Мальке повернулася з Лемберга, вона перебралася до іншої квартири у тому ж будинку, власниками якого були Густа і Макс (згодом я знайшов документи, які засвідчили, що цей будинок було продано місцевому нацисту за безцінь через кілька місяців після аншлюсу). Присутність Мальке наповнювала дитинство Герти відчуттям спокою і безпеки, особливо коли на релігійні свята збиралася уся родина. Наскільки Герта пам’ятала, в родині майже не було місця для релігії; вони рідко ходили до синагоги.
— Я гадаю, Леон дуже любив свою матір, — несподівано сказала Герта, хоч я і не питав. — Він був дуже уважним до неї, а вона до нього, адже Леон залишився єдиним її сином після смерті Еміля, який загинув на початку Першої світової війни. Батька поруч не було, — нагадала мені Герта.
Розглядаючи альбоми з фотографіями, на її обличчі з’являвся вираз ніжності щоразу, як вона натрапляла на світлини Леона.
Вона впізнала обличчя ще одного молодого чоловіка, який був на кількох фотографіях. Але ім'я пригадати не могла.
— Макс Купферман, — сказав я їй, — найкращий друг Леона.
— Так, звісно, — сказала Герта. — Я пам'ятаю його, він був другом мого дядька, вони завжди були разом. Леон завжди приходив до нас у товаристві свого друга Макса.
Це викликало у мене питання про подруг Леона. Герта твердо захитала головою, тоді посміхнулася теплою посмішкою. Її погляд теж був красномовним:
— Усі завжди казали Леонові: «Коли ж ти вже одружишся?» А він завжди відповідав, що не хоче одружуватися.
Я знову спитав про дівчат. Вона не пам'ятала, щоб у нього була дівчина.
— Він завжди був зі своїм другом Максом.
Це все, що сказала Герта, повторивши ще раз свої слова.
Дорон спитав, чи, на її думку, Леон міг бути геєм.
— Ми не знали про таке в ті часи, — відповіла Герта. Тон її голосу був рівним. Жінка не виглядала заскоченою чи здивованою. Вона не підтвердила цього; вона не заперечила цього.
Повернувшись до Лондона, я знову взявся переглядати Леонові папери, зібрав докупи усі, які міг знайти, фотографії, без якогось ладу. Я відклав на один бік усі зображення з Максом, поскладавши їх, наскільки це було можливо, у хронологічному порядку.
Першим був офіційний портрет, зроблений у віденській «Сентраль Ательє» у листопаді 1924 року. На звороті маленької квадратної світлини Макс написав коротку присвяту («Моєму другові Бухгольцу, на згадку»). Останнє фото Макса у Леоновому альбомі було зроблено через дванадцять років по тому, у травні 1936 року, двоє чоловіків лежать на трав’яному полі зі шкіряним м’ячем. Макс підписав його «Макі».
Леон (зліва) і «Макі», 1936 р.
Між 1924 і 1936 роками, протягом періоду в дванадцять років, у Леона збереглося кілька десятків фотографій його друга Макса. Здається, жодного року не минуло без фото, а часто було й по кілька світлин на рік.
Двоє чоловіків на прогулянці. Грають у футбол. На якійсь офіційній події. На пляжній забаві з дівчатами, руки переплетені. Стоять разом біля якогось автомобіля у сільській місцевості.
Впродовж дванадцяти років, з двадцятирічного віку і майже до самого одруження з Ритою, за кілька місяців до шлюбу, коли йому було тридцять три, ці фотографії свідчили про близькі дружні взаємини між ними. Чи вони були інтимними в якійсь іншій мірі — невідомо. Якщо подивитися на ці фото зараз, беручи до уваги спогади Герти, можна припустити певну інтимність. Леон казав, що ніколи не хотів одружуватися.
Максові вдалося втекти з Відня, хоча як і коли — мені не відомо. Він подався до Америки, до Нью-Йорка, тоді до Каліфорнії. Макс підтримував зв’язок з Леоном, і через багато років, коли моя мама була у Лос-Анджелесі, вона зустрілася з ним. Він одружився пізно, розповіла мені мама, дітей у нього не було. Як він виглядав? «Щирий, привітний, веселий», — сказала мама. «І яскравий», — вона посміхнулася хитрою посмішкою.
Я повернувся до єдиного листа від Макса, який знайшов серед паперів Леона. Його було написано у травні 1945 року, 9 числа, у день, коли Німеччина капітулювала перед Радянським Союзом. Це була відповідь на лист від Леона, який він надсилав з Парижа на місяць раніше.