Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
Цілий рік він чекав тієї хвилини, коли бик стане на майдані й можна буде стежити за його очима — кого він уподобає, на кого кинеться, раптом зірвавшись вистрибом, по-котячому, низько опустивши голову, наставивши роги, — стежити так напружено, що аж серце завмирає. Хлопчаком він чекав тієї хвилини цілий рік; але почуття, що охопило його, коли Ingles сказав, що йому доведеться піти з пакетом, було таке саме, як тоді, коли він, прокидаючись, із полегкістю чув, як дощ періщить по черепиці, по кам'яній стіні і по калюжах на незабрукованій сільській вулиці.
Він завжди сміливо зустрічав бика на цих селянських сареа, не поступаючись відвагою нікому з їхнього села чи з сусідніх сіл, і він нізащо в світі не пропустив би такої лагоди, хоч на сареа в інші села не ходив. Він умів спокійно вичікувати, коли бик кидався, і лише в останню мить стрибав убік. Він вимахував мішком перед самісінькою мордою бика, щоб відвернути його увагу, коли бик збивав кого-небудь з ніг, і не раз хапав його за роги, не даючи простромити того, хто впав, і відтягав за роги вбік, бив, копав ногами в морду, аж поки бик полишав поваленого й кидався на іншого.
Він хапав бика за хвіст і відтягував його від лежачого, тягнув його щосили, викручуючи хвоста. Якось він загнув хвоста правою рукою, а лівою спромігся вхопитися за ріг, і, коли бик підвів голову й кинувся на нього, він побіг, задкуючи, крутячись разом із биком, держачи його однією рукою за хвіст, другою за ріг і зрештою весь натовп обпав бика й заколов його ножами. В цій пилюзі, спекоті, в гаморі, в суміші запахів вина, бичачого й людського поту, він завжди одним з перших кидався на бика, і добре запам'ятав те відчуття, коли бик борсався, хвицався під ним, а він лежав упоперек загривка, затиснувши одін ріг у згині руки, а другий стискаючи пальцями; бик борсався під ним, він звивався усім тілом, відчуваючи, що ліва рука ось-ось викрутиться в плечі, і, лежачи на гарячому, запилюженому, жорсткому клубку рвучких м'язів, що сіпалися безперестану, вп'явшись зубами в бичаче вухо, він знову й знову вганяв ножа в тугу, вигнуту шию, і на кулак йому бив гарячий струмінь крові, а він усією своєю вагою навалювався на крутий загривок і штрикав, штрикав ножем у шию.
Коли він уперше вп'явся зубами у вухо, відчуваючи, як від страшного напруження німіють щелепи й шия, його потім узяли на сміх. Але в тому сміхові була повага. І відтоді він робив це щоразу. Односельці прозвали його Вільяконехоським Бульдогом і казали жартома, що він їсть биків живцем. Але вони завжди очікували того дня, щоб подивитись, як він ухопить бика зубами за вухо, і він знав наперед, що кожного разу буде так: спершу бик вийде з клітки, потім кинеться на когось, а потім, коли всі загукають, що час убивати, він протовпиться крізь юрбу й одним стрибком скочить до бика. Потім, коли все скінчиться і прирізаний бик затихне під людьми, що наваляться на нього, він підведеться й піде геть, соромлячись, що кусав бика за вухо, і водночас безмежно гордий за себе. Він піде, пробираючись поміж возами, мити руки біля кам'яного фонтана, і чоловіки ляскатимуть його по спині, й простягатимуть йому бурдюки, й гукатимуть: «Слава Бульдогові! Хай живе твоя мати!» Або казатимуть: «Ну й зух! Адже він щороку таке робить!»
Андрес і соромився тоді, і почував себе якимсь спустошеним, і був гордий і щасливий; і він намагався швидше спекатись усіх, і вимити руки, і правицю мив аж до плеча, й ножа відмивав, а потім брав у когось бурдюк і прополіскував рота, щоб до наступного року забути смак бичачого вуха. І він випльовував вино на кам'яні плити майдану, а тоді високо піднімав бурдюк і пускав собі прямісінько в горло цівку вина.
Все це так. Його називали Вільяконехоським Бульдогом, і він нізащо не пропустив би нагоди подрочити бика у себе в селі. І все ж він пам'ятав, що немає почуття приємнішого за те, коли чуєш шум дощу й знаєш, що тобі не доведеться робити цього.
Але я мушу вчасно повернутися, сказав він сам до себе. Певна річ, я повинен вчасно повернутися і встигнути на те діло вартовими й з мостом. Там мій рідний брат Еладіо, там Ансельмо, Прімітіво, Фернандо, Агустін, Рафаель, хоч цей, звісно, небагато чого вартий, дві жінки, Пабло й Ingles, хоч Ingles не рахується, бо він чужинець і діє за наказом. Вони всі братимуть участь у цьому ділі. І не можна, щоб через оцей пакет мене обминуло таке випробування. Мені треба якнайшвидше донести цього пакета і встигнути повернутися до нападу на пости. Було б просто ганебно пропустити таке діло через оцей пакет. Все ясно, думати нічого. А крім того, похопився він, як похоплюється людина, згадавши раптом приємний бік якоїсь справи, що доти здавалась їй тільки обтяжливою, — крім того, я радо вколошкаю кількох фашистів. Ми вже давно їх не вбивали. Завтра в нас буде справжнє діло. Завтра ми не сидітимемо згорнувши руки. Завтрашній день ми проживемо недаремно. Тож нехай він скоріше настане, завтрашній день, і нехай я буду там, разом з усіма.