Твори в 4-х томах. Том 3

— Слухай, фантасте!

— Я не фашист! — крикнув Андрес. — Я guerrillero із загону Пабло. Я несу повідомлення до Генерального штабу.

— Та це ж псих, — почув він чийсь голос. — Кинь у нього гранату.

— Слухайте, — сказав Андрес. — Я сам. Зі мною більше нікого нема. Ось щоб мені туди й розтуди у святе причастя — кажу вам, я сам. Дозвольте мені підійти.

— Говорить він, як побожний християнин, — сказав хтось в окопі і засміявся.

Потім почувся голос іншого:

— Найкраще кинути в нього гранату.

— Ні! — крикнув Андрес. — То була б велика помилка. Я з важливим дорученням. Дозвольте мені підійти.

Саме через це він і не любив переходити туди й назад через лінію фронту. Іноді бувало краще, іноді гірше. Але зовсім добре не було ніколи.

— Ти сам? — знову запитали його згори.

—  Me cago en la leche [112],— крикнув Андрес. — Скільки разів я маю казати? Я сам!

— Ну, якщо сам, то встань на весь зріст і держи гвинтівку над головою.

Андрес підвівся й підняв обіруч карабін.

— Тепер перелазь через дріт. Ми навели на тебе mâquina, — гукнув той самий голос.

Андрес підійшов до першого ряду колючого дроту.

— Я не пролізу без рук, — крикнув він.

— Тримай руки догори! — наказав йому голос.

— Я зачепився за дріт, — відповів Андрес.

— Кинути б у нього гранату, та й по всьому, — сказав інший голос…

— Нехай повісить гвинтівку на плече, — сказав ще чийсь голос. — Як він перелізе з піднятими руками? Майте хоч трохи розуму!

— Всі фашисти однакові,— сказав інший голос. — Висувають одну умову за одною.

— Слухайте, — крикнув Андрес. — Я не фашист, я guerrillero із загону Пабло. Ми накосили фашистів більше, ніж тиф.

— Я чомусь ніколи не чув ні про цього Пабло, ні про його загін, — сказав один, очевидно, старший там. — Ані про Петра, ані про Павла, ані про інших святих і апостолів теж не чув. Ані про їхні загони. Перекинь гвинтівку за плече й помагай собі руками.

— Поки ми не ушкварили по тобі з mâquina! — крикнув інший.

— Qué росо amables sois! — сказав Андрес. — Не дуже ви чемні!

Він рушив уперед, продираючись через дріт.

— Чемні? — крикнув хтось. — Ми на війні, чоловіче.

— Здається, воно й справді так, — сказав Андрес.

— Що він каже?

Андрес знову почув клацання затвора.

— Нічого! — крикнув він. — Я нічого не кажу. Не стріляйте, поки я не перелізу через цей клятий дріт.

— Не смій гудити наш дріт! — крикнув хтось. — А то гранату кинемо.

— Ouiero decir, qué buena alambrada [113],— крикнув Андрес. — Який гарний дріт! Господь у нужнику, який чудовий дріт! Зараз я буду у вас, братове.

— Киньте в нього гранату, — почув він знову той самий голос— Кажу вам, це буде найрозумніше.

— Братове, — сказав Андрес. Він був весь мокрий від поту, і він знав, що охочому кидати гранати нічого не варт пошпурити в нього одну. — Я що? Я ніщо.

— Вірю тобі,— сказав охочий кидати гранати.

— І правильно, — сказав Андрес. Він обережно пробирався вже через третій ряд колючого дроту і був біля самого окопу. — Я ніщо. Але мені доручили важливу справу. Muy, muy serio [114].