Твори в 4-х томах. Том 3

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Нагір'я утримували фашисти. Далі лежала долина, можна сказати, нічия, коли не рахувати фашистського поста, що містився на фермі з укріпленими надвірними будовами й повіткою. Пробираючись потемки до Гольца з донесенням Роберта Джордана, Андрес дав великого гака, щоб обминути цей пост. Він знав, що там тягся дріт до спускового гачка гвинтівки, і він розшукав його в темряві, переступив і пішов далі берегом струмка попід тополями, листя яких шелестіло на нічному вітрі. На фермі, де був фашистський пост, закукурікав півень, і, йдучи понад струмком, Андрес озирнувся і побачив між деревами смужку світла в одному вікні ферми, біля самісінького підвіконня. Ніч була тиха й погожа; він звернув у бік від струмка й пішов через луку.

На луці ось уже майже рік, ще від липневих боїв, стояли чотири стіжки сіна. Ніхто їх не забирав, час минав, вони осіли, а сіно зовсім зогнило.

Переступивши через дріт, напнутий між двома стіжками, Андрес пожалкував, що пропало стільки сіна. А втім, республіканцям довелося б тягати сіно вгору крутим схилом Гвадаррами, що здіймався за лукою, а фашистам воно, певно, не потрібне, подумав він.

У них і сіна, і хліба вдосталь. У них усього вдосталь, подумав він. Але завтра вранці ми їм дамо доброго чосу. Завтра вранці ми відплатимо їм за Сордо. Які звірі! Але завтра вранці на дорозі аж закуриться.

Йому хотілося швидше донести пакет і повернутися в табір до нападу на пости. Чи хотів він цього насправді, чи тільки прикидався? Він пам'ятав те почуття полегкості, що охопило його, Коли Ingles сказав, що доручає йому доправити пакет. Доти він спокійно чекав ранку. Це треба було зробити. Він сам голосував за це, і він був готовий на все. Загибель загону Сордо вразила його. Та, зрештою, це спіткало Сордо, а не їх. А вони зроблять усе, що мають зробити.

Проте коли Ingles пояснював йому завдання, він відчував те саме, що відчував ще хлопчиком, як прокидався вранці в день сільського свята й чув, що періщить дощ, а отже, буде надто мокро і дрочити биків на майдані не будуть.

Хлопчиком він любив ті ігрища з биками й не міг дочекатися того дня і тієї хвилини, коли вибіжить на майдан, залитий гарячим сонцем, запорошений, обставлений кругом возами, щоб не було проходу на вулиці і щоб на загороджений майдан можна було випустити бика, — вибіжить на майдан і побачить, як бик, упираючися всіма чотирма ногами, заковзає на помості, тільки-но відчинять двері клітки й потягнуть його надвір. Схвильований і захоплений, але й спітнілий від страху, він чекав тієї хвилини, коли почує стукіт рогів об дерев'яну клітку, а потім побачить і самого бика, побачить, як той, упираючись ратицями, сповзає з помосту на майдан, високо задерши голову, роздимаючи ніздрі, стрижучи вухами, — чорна шкура припала пилюкою, на боках підсохлі бабляки, — побачить його широко розставлені очі, що й не моргнуть під розложистими рогами, гладенькими й твердими, як деревинки, відшліфовані прибережним піском, із гострими кінцями, — такими гострими, що аж у серці холоне, коли дивишся на них.