Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— А я хотіла б народити тобі сина чи дочку, — сказала вона йому. — Як же може стати кращим світ, якщо не буде дітей у нас, у тих, хто бореться з фашистами.
— Я кохаю тебе, чуєш? — сказав він. — А тепер час спати, зайчику. Мені треба встати вдосвіта, а тепер розвиднюється дуже рано.
— Отже, це нічого — оте останнє, що я тобі сказала? Ми все-таки можемо побратися?
— Ми вже побралися. Я беру з тобою шлюб у цю мить. Ти моя дружина. А тепер спи, зайчику, часу залишилося зовсім мало.
— А ми справді поберемося? Це не тільки слова?
— Справді.
— Тоді я зараз засну, а якщо прокинуся, то лежатиму й думатиму про це.
— Я теж.
— На добраніч, мужу мій.
— На добраніч, — сказав він. — На добраніч, дружино моя.
За хвилину він почув, як вона дихає, спокійно й рівно, і зрозумів, що вона заснула, і тепер він лежав зовсім тихо, щоб не збудити ЇЇ якимсь рухом. Він думав про все те, чого вона йому не доказала, і ненавидів усією душею, і радів, що вранці він убиватиме.
Але ти не повинен ставитись до цього як до чогось особистого, подумав він. Тільки як забути про це? Я знаю, що й ми робили страшні речі. Але це було тому, що ми були неосвічені й інакше не вміли. А вони роблять усе свідомо й зумисне. Це роблять люди, які засвоїли все те найкраще, що може дати освіта. Цвіт іспанського рицарства. Який це все ж таки народ! Які сучі діти, починаючи від Кортеса, ГІісарро, Менендеса де Авіла й аж до Пабло! І які чудові люди! На світі немає народу кращого за них і гіршого за них. Немає народу великодушнішого й жорстокішого. А хто розуміє його? Не я, бо якби я розумів його, то простив би йому все. Розуміти означає прощати. Ні, це неправда. Прощення завжди перебільшувалося. Прощення — християнська ідея, а Іспанія ніколи не була християнською країною. Вона завжди мала свій власний, особливий культ ідолів у рамках церкви. Otra Virgen mas [109]. Певно, саме тому вони так прагнуть нищити vargens своїх ворогів. Звичайно, це більше стосується іспанських релігійних фанатиків, аніж народу. Народ поступово відійшов від церкви, бо церква завжди спілкувалася з урядом, а уряд завжди був гнилий і продажний. Це єдина країна, якої так і не торкнулася реформація. І от тепер вони розплачуються за свою інквізицію.
Так, тут є над чим замислитися. Є про що поміркувати, забувши про тривоги, пов'язані з роботою. І це корисніше, ніж вигадувати. Господи, скільки ж він навигадував сьогодні! І Пілар теж вигадувала цілісінький день. Авжеж, вигадувала! А що, як їх навіть повбивають завтра? Яке це має значення, якщо тільки їм пощастить вчасно підірвати міст? Це єдине, що їм завтра треба буде зробити.
Так, це не має значення. Адже не можна безнастанно робити такі речі. І вічно жити на світі теж не можна. Може, протягом цих трьох днів я прожив ціле своє життя, подумав він. Якщо це так, то я котів би останню ніч прожити інакше. Але остання ніч ніколи не буває вдала. Ніщо останнє не буває вдале. Ні, останні слова іноді бувають удалії «Хай живе мій чоловік, мер цього міста!» — це було добре сказано.
Він знав, що це було сказано добре, бо відчув, як мороз пішов йому поза шкірою, коли він подумки проказав ці слова. Він нахилився й поцілував Марію, і вона не прокинулась. Він прошепотів ледь чутно по-англійському:
— Я радо одружуся з тобою, зайчику. Я дуже пишаюся твоєю родиною.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Того самого вечора в мадрідському готелі «Гейлорд» зібралося велике товариство. До брами під'їхала машина з замазаними синьою фарбою фарами, і з неї вийшов низенький чоловік у чорних кавалерійських чоботях, сірих бриджах і короткому сірому, застебнутому під шию кітелі; він віддав честь двом вартовим, кивнув головою агентові таємної поліції, що сидів за конторкою портьє, і ввійшов до кабіни ліфта. В мармуровому вестибюлі, обабіч входу, сиділи на стільцях ще двоє вартових. Вони, тільки підвели голови, коли низенький чоловік проходив повз них до ліфта. їхнім обов'язком було обмацувати кишені кожної незнайомої людини: вони проводили рухами по боках, під пахвами й по задній кишені, перевіряючи, чи немає там зброї: якщо зброя була, її належало залишити в портьє. Але низенького чоловіка в кавалерійських чоботях вони знали добре і тільки побіжно глянули на нього, коли він проходив.
Ввійшовши до себе в номер, він застав там повно людей. Вони сиділи, стояли й розмовляли між собою, як у великосвітській вітальні; чоловіки й жінки пили горілку, віскі з содовою й пиво, яке наливали в склянки з великих глеків. Четверо чоловіків були у військовій формі. На решті були спортивні й шкіряні куртки; з чотирьох присутніх жінок три були одягнені в звичайні сукні, а четверта, чорнява й дуже худа, — в щось схоже на міліційну форму із спідницею, з-під якої виглядали чоботи.
109
Ще одна непорочна діва (ісп.)