Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
Ввійшовши до кімнати, Карков одразу ж попрямував до жінки в формі, вклонився й потис їй руку. Це була його дружина, і він сказав їй щось по-російському так, щоб ніхто не почув, і на мить зухвалий вираз, із яким він увійшов до кімнати, зник з його обличчя. Та цей вираз знову спалахнув у його очах, коли Карков побачив каштанове волосся й млосно-ліниве обличчя ставної дівчини; він підійшов до неї швидким, пружним кроком і вклонився. Дружина не провела його очима, коли він відійшов. Вона стояла з високим, вродливим офіцером-іспанцем і розмовляла з ним по-російському.
— Твій кумир погладшав останнім часом, — сказав Карков дівчині.— Всі наші герої почали обростати сальцем наприкінці першого року війни. — Він не дивився на чоловіка, про якого говорив.
— Ти візьмеш мене завтра з собою в наступ? — спитала дівчина. Вона говорила по-німецькому.
— Ні. Ніякого наступу не буде.
— Всі знають про цей наступ, — сказала дівчина. — Не будь такий потайний. Долорес теж їде. Я поїду з нею або з Карменом. Туди збирається багато людей.
— Можеш їхати з тим, хто тебе візьме, — сказав Карков. — Я не візьму.
Потім він уважно подивився на дівчину й спитав серйозно:
— Хто тобі сказав про це? Тільки правду!
— Ріхард, — відповіла вона, теж серйозно.
Карков знизав плечима й відійшов убік.
— Каркові — гукнув чоловік середнього зросту, у якого було сіре, важке, брезкле обличчя, мішки під очима й обвисла нижня губа, а голос такий, наче він хворів на хронічне нетравлення шлунка. — Ви вже чули приємну новину?
Карков підійшов до нього, і він сказав:
— Я щойно довідався про це. Хвилин десять тому, не більше. Чудова новина. Сьогодні під Сеговією фашисти цілий день билися між собою. Їм довелось автоматами й кулеметами придушувати заколот. А вдень вони бомбили власні частини з літаків.
— Це правда? — спитав Карков.
— Абсолютна, — сказав чоловік із підпухлими очима. — Сама Долорес повідомила нас про це. Вона прийшла сюди, аж сяючи від радісного піднесення — такою щасливою я її ще ніколи не бачив. І голос її звучав так, що ясно було: вона каже щиру правду. Я напишу про це в статті для «Известий». Для мене це одна з найпрекрасніших хвилин цієї війни — коли я слухав натхненний голос, у якому, здавалося, співчуття й глибока правда зливаються в єдине ціле. Вона вся випромінює правду й доброту, як справжня народна свята. Недарма її називають La Pasionaria. [110]
— Запишіть це, — сказав Карков. — Не розповідайте все це мені. Не марнуйте на мене цілі абзаци. Одразу ж ідіть і пишіть.
— Чому ж одразу?
— Я вам раджу не зволікати, — сказав Карков і подивився на нього, а потім відвернувся.
Його співрозмовник постояв ще кілька хвилин на місці, тримаючи чарку з горілкою в руці, захоплений красою того, що недавно бачили його очі, під якими набрякли такі важкі мішки; потім вийшов з кімнати й пішов писати.
Карков підійшов до іншого чоловіка, років сорока восьми, присадкуватого, кремезного, веселого, з ясно-голубими очима, ріденьким русявим волоссям і усміхненими устами під жорсткими, мов щітка, світлими вусиками. На ньому була військова форма. Це був угорець, командир дивізії.
— Ви були тут, коли приходила Долорес? — запитав його Карков.
— Був.
— І про що вона розповідала?
— Ніби фашисти б'ються між собою. Чудово — якщо тільки це правда.
— Тут багато балакають про завтрашній день.
— Неподобство! Всіх журналістів треба розстріляти, а заразом і більшість ваших сьогоднішніх гостей, і в першу чергу цього паскудного німецького інтригана — Ріхарда. І того, хто доручив цьому ярмарковому фіглярові командувати бригадою, треба поставити до стінки. Можливо, й нас із вами теж треба розстріляти. Цілком можливо, — зареготав генерал. — Тільки нікому не підказуйте цієї ідеї.
— Про такі речі я взагалі не люблю балакати, — сказав Карков. — Між іншим, там тепер цей американець, який іноді буває в мене. Знаєте, цей Джордан, що працює з партизанами. Він саме там, де начебто сталося те, про що розповідала Долорес.
— В такому разі він повинен сьогодні вночі прислати донесення про це, — сказав генерал. — Мене туди не пускають, а то б я сам поїхав і розвідав для вас усе. Цей американець працює тепер на Гольца, правда? Ну, то завтра ви ж побачитеся з Гольцом.
— Так, завтра вранці.
— Тільки не навертайтеся йому на очі, поки все не розкрутиться як слід, — мовив генерал. — Він вас, газетярську братію, терпіти не може, так само, як я. А втім, у нього вдача лагідніша.
110
Полум’яна (ісп.)