Твори в 4-х томах. Том 3

У темряві він упізнав Пілар, і, подивившись на циферблат свого годинника, де обидві стрілки світилися вгорі, близько одна біля одної, побачив, що тільки друга година, й спитав:

— Що сталося, Пілар?

— Пабло втік, — відповіла вона.

Роберт Джордан натяг штани й сандалі. Марія не прокинулася.

— Коли? — спитав він.

— З годину тому,

— Ну й далі що?

— Він забрав щось із твоїх речей, — нещасним голосом сказала жінка.

— Що саме?

— Я не знаю, — відповіла вона. — Піди подивися сам.

Вони рушили в темряві до входу в печеру, пірнули, зігнувшись, під попону й увійшли досередини. Роберт Джордан ішов за жінкою, вдихаючи важке повітря із запахом холодного попелу й поснулих чоловіків, і світив електричним ліхтариком, щоб не наткнутися на тих, що лежали на долівці. Ансельмо прокинувся й сказав:

— Вже час?

— Ні,— прошепотів Роберт Джордан. — Спи, друже.

Обидва рюкзаки стояли в головах постелі Пілар, завішеної ковдрою. Коли Роберт Джордан став навколішки, на нього війнуло затхлим, нудотно-солодким запахом поту — так тхнуть індіанські постелі. Обидва рюкзаки були розпороті ножем згори донизу. Переклавши ліхтарика в ліву руку, Роберт Джордан засунув праву в перший рюкзак. В ньому він тримав свій спальний мішок, отже, зараз там мало бути багато вільного місця. Так воно й було. Там усе ще лежали мотки дроту, але квадратна дерев'яна скринька підривної машинки зникла. Зникла й коробка від сигар, де лежали старанно загорнуті й запаковані детонатори. Не було й бляшанки з бікфордовим шнуром і капсулями.

Роберт Джордан обмацав другий рюкзак. Там був динаміт. Бракувало, може, одного пакета.

Він підвівся й повернувся до Пілар. Коли людину будять надто рано, в неї буває відчуття млосної порожнечі всередині, схоже на передчуття неминучої катастрофи — і саме це відчуття охопило його тепер, посилене в тисячу разів.

— І це означає, по-твоєму, пильнувати? — сказав він.

— Я спала, поклавши на них голову, і ще й притримувала рукою, — відповіла йому Пілар.

— Міцно ж ти спала.

— Слухай, — сказала жінка. — Він устав уночі, і я його спитала: «Ти куди, Пабло?» А він сказав: «Мені треба надвір, жінко», — і я знову заснула. А прокинувшись, я не знала, скільки часу минуло. Його не було, і я подумала, що він, напевно, пішов до коней: він завжди виходить до них. А потім, — сумно закінчила вона, — я бачу, що він не вертається, занепокоїлася й полапала рюкзаки, щоб перевірити, чи все гаразд, намацала оті розрізи й прийшла до тебе.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан.

Вони вийшли надвір; була глупа ніч, і ще навіть не відчувалося наближення світанку.

— Чи міг він утекти з кіньми якоюсь іншою дорогою, не проїжджаючи повз вартового?

— Так, є ще дві дороги.

— Хто на верхньому посту?

— Еладіо.

Роберт Джордан мовчав, поки вони не зійшли до галявини, де звичайно паслися на припонах коні. Коней було троє; гнідий і сірий зникли.