Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Через якийсь час їх затримала німецька влада. Чоловіків і жінок розділили. Макса забрали до сербської Засавіци, вивезли в поле, вишикували і розстріляли разом з іншими чоловіками з того корабля. Це було 12 жовтня 1942 року. Густа прожила ще кілька тижнів, тоді її перевезли до концтабору Сайміште поблизу Белграда. Там її вбили восени 1942 року, у який саме день — невідомо.
Герта уважно слухала цю історію, яку я дещо схвильовано розповідав. Коли я завершив, я почекав, адже у Герти могли виникнути якісь запитання. Але жодних запитань не було. Вона все почула і все зрозуміла. Вона обрала цей момент, аби пояснити своє ставлення до минулого, чому вона вирішила мовчати і не пам’ятати:
— Я хочу, щоб ви знали: це неправда, що я все забула.
Ось що вона сказала, пильно вдивляючись мені в очі:
— Я просто дуже давно вирішила, що це період, який я не хочу пам’ятати. Я не забула. Я вирішила не пам’ятати.
Упродовж цих двох днів фотографії з її альбому та інші фотографії на моєму портативному комп’ютері змусили завісу пам’яті Герти трохи відхилитися.
Спершу здавалося, наче там повна темрява, тоді щось замерехтіло, блиснуло і заблимало. Герта пам’ятала деякі речі, але решта було поховано надто глибоко, щоб виринути на поверхню.
Я показав їй світлину з Лаурою, її тіткою, сестрою матері. Жодних спогадів. Тоді весільну фотографію Леона та Рити, світлину синагоги, де вони побралися. Ці зображення теж не справили жодного враження. Вона сказала, що не пам’ятає, хоча мала б бути присутньою на весіллі. Ім’я Рити нічого для неї не означало.
— Рита, — кажу я, — Регіна, — але жодного проблиску, жодної реакції.
— Ні, я не пам’ятаю.
Наче Рити ніколи не існувало. Герта не мала спогадів про народження моєї матері у липні 1938 року, за кілька місяців до того, як вона вирушила до Бріндізі. Вона знала, що в Леона народилася дитина, але більше нічого їй не було відомо.
Інші спогади повернулися до неї, але зовсім не відразу.
Обличчя Герти засвітилося, коли я показав їй фотографію Мальке.
— Моя бабуся, — сказала вона, — дуже, дуже добра жінка, хоч і не дуже висока.
Герта впізнала на фото будинок № 69 на Клостернойбургерштрассе, де вони мешкали.
Вона пригадала, яким було їхнє помешкання («три спальні і ще одна — для служниці, велика їдальня, де уся родина збиралася за столом»). Тема родинних обідів викликала ще один спогад, яким перед цим поділився зі мною її син: про те, що Герту змушували під час їжі підкладати по книжці під кожну руку, аби вона тримала їх рівно.
Я поклав перед Гертою фотографію цього будинку, зроблену кілька місяців тому, коли я був там з дочкою.
— Він не змінився, — сказала вона.
Жінка вказала на велике вікно на розі другого поверху.
— З цієї кімнати мама щоранку махала мені рукою, коли я вирушала до школи.
Крамниця її батька була на першому поверсі. Герта вказала на вікна, докладно описавши інтер'єр крамниці. Пляшки, келихи, запахи. Привітні покупці.
Тепер вона майже відкрилася, згадуючи літній відпочинок на австрійських озерах, катання на лижах у Бад-Аусзее («чудове»), поїздки до Бурґтеатру і Віденської державної опери («чарівних і захопливих»). Однак, коли я показав їй фото вулиці поблизу її дому, яка була прикрашена свастиками, вона сказала, що не пам’ятає такого. Складалося враження, що усе, що відбувалося після березня 1938 року, було стерто з пам’яті Герти. Вона була такого ж віку, як і Інґе Тротт, яка пам’ятала прихід німецького війська і захоплення влади нацистами. Герта нічого з того не пам’ятала.
Поринувши думками у минуле, з деякими моїми підказками, вона згадала місце під назвою Лемберг і мандрівку потягом в гості до родини Мальке. Назва Жолкєв здалася їй знайомою, але вона не могла пригадати, чи була там.
Ім’я Леон викликало найживіші зі спогадів про родину. Вона назвала його «любий дядько Леон», який був їй наче старшим братом, усього лиш на шістнадцять років старшим за неї. Він завжди був поруч, постійно десь поблизу.