Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Кінь, рвучися чимвище з води і знов поринаючи, ледь-ледь не перевернувся догори копитами. Чудовна тварина й чудовна вершниця зникли разом під водою, а за мить виринули знову — кінь так само молотив повітря копитами з тарілку завбільшки, а вершниця так само чіплялася за його слизькі атласні боки. Греймові аж серце захололо від думки, що могло б статись, якби огир перевернувся. Один випадковий удар котрогось із тих величезних копит навіки погасив би іскру життя в цій розкішній жінці з білим тілом і вогненною душею.
— Сядь йому на в’язи! — гукнув Дік. — Схопися за чубок і підтягнись на шию, щоб переважити його!
Жінка послухалась — щосили вп’явшися пальцями у тугі й слизькі м’язисті боки й підтягуючись однією рукою за мокру гриву, вона шарпнулася вгору, вільною рукою шугнула між конячі вуха і вхопилася за чубок. А тільки-но врівноважений тим переміщенням тягаря кінь випроставсь у воді так, як треба, вона зсунулась назад, йому на спину. Держачись однією рукою за гриву, жінка підняла другу, помахала нею Форестові і сяйнула йому вдячною усмішкою. Грейм помітив, що вона завважила і його — настільки вже була спокійна. І ще Грейм відчув, що в тому повороті голови й помахові руки було не лише хизування зневагою до небезпеки, а скорше свідома грація, підказана художнім чуттям, і, головно, щира втіха власною звагою й завзяттям, життям, що буяло в ній.
— Небагато є жінок, здатних на таке, — спокійнісінько мовив Дік, коли Горянин, раз віднайшовши рівновагу у воді, вже легко доплив до дальшого кінця басейну і вибрався рубчастим бетонованим схилом до перетривоженого ковбоя.
Той відразу начепив на огиря гнуздечку з вудилами. Та Пола, що так і не зсідала з коня, нахилилась уперед, владно забрала в ковбоя з рук повід, завернула Горянина передом до Фореста і відсалютувала йому.
— А тепер прошу забратися звідси, — гукнула вона. — Тут наша жіноцька компанія, і чоловічій публіці вхід заборонено.
Дік засміявся, уклонився їй і спрямував коня крізь кущі бузку на дорогу.
— Хто це… хто вона така? — спитав Грейм.
— Та Пола ж, моя дружина — жінка-хлопчик, вічне дитя, найвідважніша хмарка рожевого пилку, що будь-коли втілювалася в жінку.
— Я досі не можу отямитися, — сказав Грейм. — І часто у вас тут такі штуки витинають?
— Таке, як оце, вона спробувала вперше, — відповів Дік. — Це мій Горянин. Вона з’їхала на ньому водозбігом, мов з гори на санях, а в ньому ж дві тисячі двісті сорок фунтів ваги.
— Могла поламати ноги або й скрутити в’язи і йому й собі,— зауважив Грейм.
— Еге ж, на тридцять п’ять тисяч доларів ніг і в’язів, — усміхнувся Дік. — Це стільки одна конярська спілка пропонувала мені за нього торік, коли він зі своїм приплодом позабирав призи на всіх виставках Тихоокеанського узбережжя. Ну, а Пола… вона має змогу щодня ламати такі дорогі ноги і в’язи й матиме її, поки я не збанкрутую. Але не ламає. З нею ніколи нічого не стається.
— А проте я не дав би й шеляга за її життя, якби кінь перевернувся.
— А от же не перевернувся, — відмовив Дік спокійно. — Полі завжди таланить. У неї живуча натура. Ми з нею якось попали під артилерійський обстріл, то вона була щиро розчарована, що її не влучило, не вбило й не поранило. По нас било чотири батареї, шрапнеллю, за милю відстані, і нам довелося півмилі бігти голим узгір’ям, поки сховалися. То мені навіть здалось, ніби вона зумисне бариться. А коли я сказав їй про те, вона призналася, що й справді — «трошечки». Ми з нею одружені вже понад десять років, але повір, мені й досі часом видається, що я зовсім її не знаю, і ніхто її не знає, ані вона сама себе не знає — як ото, бува, дивишся на себе в дзеркало й думаєш: що воно в біса за людина? У нас із Полою є одна магічна формула: «Кат бери, що дорого, аби любо». І нам однаково, чим платити: грішми, власною шкурою чи й життям. Таке наше правило. І воно нас не підводить. Ти знаєш, ми ще ні разу не прогадали на ціні.
РОЗДІЛ X
До їдальні зійшлися самі чоловіки. Як пояснив Форест, «у дам сьогодні своя компанія».
— До четвертої години ми навряд чи побачимо котру з них, а о четвертій Ернестіна — це одна з Полиних сестер — хоче розгромити мене в теніс. Принаймні так вона нахвалялась і присягалась.