Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Якби — припустимо на мить — ми звернулися до міжнародного суду з вимогою зобов’язати енциклопедії всіх країн відтепер визначати (наприклад) Гоголя, Пржевальського, Мережковського, Немировича-Данченка, Малєвича, Сікорського, Лифаря, Ахматову, Маяковського, Корольова і Шостаковича не росіянами, а українцями на підставі докладених довідок про їхнє походження, ми б точно програли. Виявиться достатнім те, що всі перераховані особи називали і вважали себе росіянами. Це питання треба вирішувати інакше.
Як? У середині 90-х у пресі з’являлися такі пропозиції: коли вже загальноімперська культура поділу не піддається, історично справедливим, розумним і просто рятуючим ситуацію став би заключений прилюдно й урочисто культурний пакт, відповідно до якого Україна і Росія (і Білорусія!) визнали б усі духовні цінності, створені протягом століть під одним державним дахом, спільною і не підлягаючою поділу спадщиною. Звучить досить переконливо. Чи по-хазяйськи Україні цілком відмовлятися від російської літературної мови, у формуванні якої така велика українська участь? Чи по-хазяйськи відсторонятися від Пушкіна, Тургенєва, Достоєвського, Лєскова, Толстого, Чехова, Чайковського, Мусоргського, Римського-Корсакова, Лобачевського, Менделєєва, Павлова, Станіславського, Шаляпіна? Окремий рахунок нехай іде з 1917 року — року, коли почався процес політичного відокремлювання трьох народів, що завершився в 1991 році.
Неясно, щоправда, яке визначення повинне вживатися замість слів «російський» («русский»), «український» і «білоруський». Оскільки багато століть самоназвами наших народів служили слова «русьский», «руський», «руский», «русский» і «русин», можливо, це повинно звучати так: «Достоевский — общерусский писатель»? Але тоді і Шевченко — «общерусский»? Боюся, однак, що прихильники відродження загальноросійської держави, «історичної Росії» будуть просто в захваті. Або «вітчизняний»? Який би не був термін, звикання до нього відбудеться швидко, але він повинен врешті решт влаштувати всіх. Пам’ятаю, деякі запевняли, що не можуть примусити себе вимовити «в Україні» замість звичного «на Україні», а зараз їм уже важко було б повернутися до колишньої версії.
Я не готовий дати «експертну» оцінку пропозиції в цілому, але її безперечним плюсом є те, що жодна сторона в результаті не стає біднішою, але всі три стають багатшими. Такий культурний пакт, ніяк не зв’язуючи нас політично, міг би стати найважливішою психологічною віхою, не виключено навіть, поворотним пунктом у відносинах трьох народів. Все одно нам не поділити Іллю Муромця і Садко, Ярослава Мудрого і Юрія Довгорукого, ігумена Данила і Панаса Нікітіна, Франциска Скорину й Івана Федорова, Феофана Прокоповича і Ломоносова, Пушкіна і Шевченка, Рилєєва і Кибальчича, Костомарова і Ключевського, Мечнікова і Вернадського, Софійський собор і храм Покрова на Нерлі. Вони наші спільні. Як і наша перемога у Великій Вітчизняній війні. Які весь велетенський культурний масив, один з найцінніших у світі.
Я повністю згоден з думкою Мирослава Поповича про роль для України російської мови і російської культури. «Розрив культурних зв’язків з Росією, — пише він, — був би таким же варварством і трагедією, як: розрив особистих зв’язків і прихильностей, що поєднують українських і російських інтелігентів». Але, поділяючи думку вченого про те, що «наше відродження неможливе без асиміляції загальноімперської культури», я хотів би зробити одне застереження. Сьогодні освоєння і засвоєння «загальноімперської» культурної спадщини гальмується в Україні повільним подоланням спадщини імперсько-політичної, тому що одне продовжує асоціюватися з іншим. Можливо, тому краще взагалі не вживати слова «загальноімперський». Воно не тільки відштовхує своїм коренем, але і не є стовідсотково точним за суттю. До того ж, для подолання політичної спадщини імперії свою частину шляху повинні пройти Росія і російське суспільство.