Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Такий біль приходив часто… Аж до першого телефонного дзвінка, до першої телефонної розмови, після якої його трясло цілий день. Тоді не принесла заспокоєння й ніч.
Богдан ніколи не забуде, як зранку зателефонував їй на роботу. Вона взяла слухавку.
— Я тебе люблю. Я тебе все життя любив і люблю. Я тебе люблю більше, ніж життя. Я тебе люблю понад усе, — наче вистрелив — і замовк.
Усе пливло перед очима. Це сказав він? Він, дідуган, якому за п’ятдесят, який за своє життя нагрішив стільки, що до кінця своїх днів треба молитися й молитися. Це він сказав цій чистій, дивовижній, святій людині такі слова? Чи смієш ти? Чи не пролунало це як блюзнірство? Ти не повинен був, не мав права, зась тобі.
А Богдан сказав. Добре, що відразу — інакше ніколи б цього не зробив. Не посмів би. Усе життя він боявся цих слів.
I тисячу разів промовляв їх у космос, у пустку, посилаючи подумки тій єдиній в усьому світі.
Я тебе люблю до нестями. Я тебе все життя люблю і любитиму завжди… Господи, я зараз, мабуть, помру. У мене серце не витримає. Як же я усе сказала і ще жива? — це промовила вона.
Та, від якої почути ті слова навіть ніколи не сподівався. — Ти для мене все. У моєму житті, у моєму серці немає місця жодному мужчині, окрім тебе.
Вона випалила все так само швидко, як і він. Вона теж боялася, що ніколи в житті цього не скаже. І ось ці слова
прозвучали, як заклинання, як прочитані вголос літери, викарбувані на гранітній брилі. У її серці вони жили весь цей час, усі тридцять років.
Чи ж буває так? У такому віці — такі емоції. Обережно, не розхлюпати б тільки. Донести до тої миті, коли знову — очі в очі. І рука. М’яка, мокра від хвилювання, ніжна рідна рука, торкався якої лише мимохідь тридцять років тому.
Уявляв, яка ж буде зустріч? Тоді ввечері мав прийти поїзд. Зустрічати на вокзалі Богдан Данилович не повинен. Вона не захотіла. Сказала — сама приїде, адаптується, походить містом. Потім зателефонує, можливо — наступного дня. Коротше — коли буде готова.
Зорій усе сумнівався: а як не наважиться? Може трапитися й таке. Походить, походить, потремтить. Ще знепритомніє…
А Богдан тоді вже весь зомлів, згорів. Його вже не було.
Він — не він. Зустрічати її буде тінь з руками, що теж тремтять. Як в алкаша. Господи! Як Богдан чекав цієї зустрічі!
Як він її боявся!..
Але трапилося так, як траплялося вже не раз у їхніх стосунках: того вечора поїзд прийшов без Любові.
Спогади полковника перервала мелодія телефону. З несподіванки Зорій аж здригнувся: по-перше — ще не звик до того, що в нього є мобілка, а по-друге, замріявшись, зовсім не очікував, що хтось може перервати його роздуми. Приємні й солодко-гіркі.
— Богдане Даниловичу, добрий день! — голос у слухавці радше тривожний, ніж привітний. — На роботу не можу додзвонитися, так маю нахабство тривожити вас по мобільному. До мене дійшли якісь незрозумілі й тривожні чутки. Що трапилося?
— Привіт! — Зорій нарочито надав голосу впевненості й бадьорості. — Усе нормально. Як буває майже в усіх нормальних чоловіків — потрапив у ситуацію, коли трішки підрихтували носа. Ще в дитинстві мій син частенько повторював — шрами та зморшки прикрашають мужчину.
— Зрозуміло. Хоча, кажу вам, нічого не зрозуміло. А як ви дивитеся на те, щоб ми посиділи десь там у вас на свіжому повітрі й поговорили про життя-буття? Дорогою я можу заїхати в якийсь кабак, та, хоч зараз ще не вечір, напрошуся на якийсь скандал, щоб і мені затопили в писок.
— Не вигадуйте, приїздіть живі-здорові. Наскільки правильно я вас зрозумів, вам саме зараз потрібне свіже повітря?
— Так, саме зараз. Бо я скоро задихнуся в цьому клятому нагромадженні газу й пилу.
— Гаразд. Я вам колись розповідав, де моя дача та як до неї доїхати…
— Я все пам’ятаю, — нетерпляче перервали Зорія.
— Ні, до самого будинку під’їжджати не треба. Я вийду до головної дороги і стоятиму на повороті до моєї вулиці. Там росте стара шовковиця, я буду біля неї. Під’їдете до мене, я сяду в авто, а там скажу, що далі.
— Усе правильно зафіксовано, Богдане Даниловичу.
— Саме — правильно?
— Та правильно, правильно.
2
«Аня вже готувалася до сну, коли в двері хтось тихенько постукав. Чи їй здалося? Ні, стук повторився. Дівчина нікого не чекала: до неї взагалі ніхто й ніколи не заходив. Хто б це міг бути? Вже так пізно. Відчиняти лячно.
Знову стук.
Підійшовши навшпиньки до дверей, Аня тихо спитала: — Хто там?