Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Це я, Ганнусю. Відчини — не бійся, — напівпошепки промовив хтось чоловічим голосом.
— Уже пізно, я не знаю, хто ви й чого вам треба, — її голос затремтів від хвилювання. Вона вже впізнала той голос, але ще не була зовсім певна в цьому.
— Це Крук, відчини, — ще тихше прошелестіло за дверима.
Аня відчинила двері. До кімнати прослизнув чоловік у якомусь лахмітті, швидко зачинив за собою двері.
— Здрастуй, Ганнусю. Не пізнаєш? — чоловік так і стояв, наче даючи зрозуміти, що коли вона скаже «ні», то він тут-таки піде геть.
— Чому ж, упізнала, — схвильовано й теж тихо прошепотіла Аня. — Тільки ось назвали ви мене якось незвично. — І, наче схаменувшись, додала: — роздягайтеся й проходьте.
Чоловік скинув якийсь брезентовий плащ і пройшов до кімнати. Аня підійшла до столу й викрутила ґніт у лампі. У кімнаті посвітлішало. Перед нею стояв Крук — змарнілий, з обвітреною сірою шкірою, але з такими самими, як і раніше, виразними чорними очима.
— Я весь час, відколи ми попрощалися, тільки й називав тебе подумки Ганнусею.
— Наскільки я пам’ятаю, ніхто останнього разу не прощався, — в голосі Ані Крук відчув нотки докору.
— Не наважився я тоді тебе розбудити. По-перше — ти так солодко спала, а по-друге… — Крук замовк.
— Що «по-друге»? — Аня вже не шепотіла, але й далі говорила тихо.
— Бо мені тоді так захотілося тебе поцілувати, що я насилу стримався, — наче вибачаючись, сказав хлопець.
Аня зашарілася, подивилася просто в очі Крукові й несподівано для самої себе промовила:
— Навіщо?
— Навіщо поцілувати?
— Ні, навіщо стримався…
Аня раптом кинулася до Крука, обхопила його шию руками й поцілувала в щоку.
— Ганнусю, — пробуркотів хлопець, — що ти робиш, — і тут же припав губами до її вуст. Поцілунок був тривалим. Аня почала задихатися, а Крук, відчувши це, наче відсапнувшись, тільки промовив «Ганнусю» й знову припав до її вуст.
Шалена ніч була надто короткою, щоб умістити в неї всі почуття й пристрасті, що накопичилися у молодих людей за час їхньої розлуки. Але вона була й останньою в житті цих незвичайних і водночас простих людей, яких доля більше разом так і не звела. Більше не звела їхніх тіл. Душі ж обох відтоді були завжди поруч.
Ні, не поруч: вони були одна в одній…»
З
Зорієве перепитування про те, чи правильно співрозмовник зрозумів його запитання, прозвучало не просто так. Щойно полковник говорив зі своїм агентом «Атех». На попередній зустрічі вони не лише ретельно відпрацювали способи екстреного зв’язку, а й домовилися про певні хитрощі, до яких у разі виникнення особливих ситуацій можна вдатися, щоб збити спантелику тих, хто може виявляти небажану для полковника цікавість.
Зорій весь час пам’ятав про конспірацію. Хоч би де він був, хоч би що робив — конспірація ходила за ним. Інакше й не могло бути. Так учили, так було завжди. Іноді, коли розслаблявся, одразу відчував тривогу: щось не так, якісь незвичні навколо рухи, хтось не так подивився, хтось не там став, не туди сів, не так підійшов. І знову мобілізувалися увага, контроль за навколишніми пересуваннями, посилювалася пильність.
Агентові «Атех» відома місцевість, де дача Зорія. Полковник спеціально привозив свого конфідента, щоб показати, де можна таємно зустрітися.
Коли призначалася зустріч біля шовковиці, то це означало, що полковник чекатиме на протилежному боці селища. Богдан Данилович уже давно засік місце, де облаштували спостережний пункт якісь люди. І тепер Зорієві байдуже,
і чиєї вказівки ті діють: чи його вищого начальства, чи інших зацікавлених осіб. Спостереження за ним — постійне й тотальне ознака того, що він під чиїмось ковпаком.
За годину до зустрічі з «Атех» Зорій вийшов зі свого двору:і невеличким пакунком у руках і попрямував у бік і центральної вулиці. Він був певен, що із спостережного пункту за ним ніхто не піде, бо, по-перше, він може спостереження легко засікти, а по-друге, безперечно, прослухавши його розмову з агентом, біля шовковиці вже організовано нагляд у якихось кущах. А на віддалі один від одного та від місця запланованої зустрічі чатує кілька автомобілів.
Дійшовши до місця, де вулиця плавно повертає (якщо дивитися з того чи того кінця вулиці — це місце є «мертвою зоною»), Зорій відхилив дошку в напіврозваленому паркані, хутко шмигнув у дірку й опинився в давно покинутому подвір’ї із зарослим садом і напіврозваленою хатою. Це мало не єдина в селищі садиба, яку ще не купили городяни й не звели на цьому місці палац, що, зважаючи на близькість до столиці, робили здебільшого кияни. Можливо, нащадки померлих батьків або родичів ще десь колесили чужиною, мріючи в майбутньому повернутися на малу батьківщину, де закопана їхня пуповина, й почати нове спокійне життя. А точніше — його закінчити.